Ніч перед Різдвом виявилася безмісячною, величезні хмари, закривши собою зоряне небо, повисли над містом. Зловісна темрява запанувала над спальними кварталами. Повітря застигло в просторі, чекаючи чогось страшного і незрозумілого. Над старими косими вулицями повисла густа невимовна тиша. Місто спало. Десь недалеко за пагорбом почувся тонкий пронизливий стогін. З занедбаного замку Річарда Левине Серце крізь цегляні стіни стали виявлятися дивні істоти, що на вигляд нагадували згустки прозорої матерії яскраво білого кольору зі злегка зеленуватим відтінком. Це були древні жителі старокиївських цвинтарів, що оселилися тут, ще відколи перші люди уподобали землі, розташовані на горбистих берегах могутнього і непокірного Дніпра. Замкові привиди — моторошні істоти харчувалися страхами, що виходять із боязких, переляканих людей. Це були душі померлих грішників, які тисячоліттями бродили світом у безнадійних пошуках вічного спокою, лютуючись з цього приводу на всіх і вся. Саме тому привиди мали славу нестерпних, моторошних та зловісних збурювачів громадського порядку: «Якщо ми не можемо знайти спокій, значить, і у вас його не буде, угу-гу-гу-гууу» – тихою луною відбивалися звуки від стін старих будинків, чулися обривисті голоси нічних мешканців покинутого замку.
Десь неподалік Річарда в дитячому притулку для сиріт ніяк не могла заснути маленька дівчинка, на ім’я Віра. Вона поверталася у своєму крихітному ліжечку, раз у раз злякано виглядаючи з-під ковдри й знову занурюючись назад, згорнувшись калачиком, притискаючись до стіни. Страх, що виходив із чистої дитячої душі, заповнював собою всю кімнату, починаючи потроху вириватися назовні, просочуючись крізь щілини віконних рам, привертаючи увагу привидів. Примари не забарилися, почувши людський страх, вони миттю опинилися біля вікна кімнати беззахисної дівчинки. Віра почала відчувати чужу присутність, страх посилювався, сковуючи рухи, серце боязким моторчиком забилося в грудях. На стелі кімнати почали вимальовуватись страшні силуети, що відбивались світлом вуличного ліхтаря. Десь рипнули двері, почулися човгаючі кроки. Дівчинка завмерла в очікуванні неминучого. Якоїсь миті її підхопив потік легкого повітря, що взялося з нізвідки, і плавно почало підіймати малечу над кімнатою крізь стелю та й дах. Хмари розвіялися, оголивши яскраве зоряне небо. Через шпилі старих будинків виходив, розтоплюючи своїми теплими променями, що розплавлював собою морок, повний місяць. В одну мить місто перетворилося на дивовижний парк, що чарував своєю таємничістю, з гарно підсвіченими вулицями та темними двориками в затишних засніжених кварталах. Куполи церков яскравими бутонами, що світяться в ночі, виділялися із загальної пишноти. Сповзаючи серпантином крізь яри Подолу, повз Андріївську церкву і покинутий замок, змієподібна вулиця по-особливому виділялася з висоти пташиного польоту. Страх пішов, звільняючи щастя. Почуття загострились, Вірі хотілося літати, вдивляючись у кожен старовинний будинок, кожен загублений дворик з віконницями, що похилилися від часу. Навіть старий цвинтар більше не викликав страху, навпаки, вона відчула, як стародавнє місто живить її своєю енергією, заряджаючи силою. Здавалося, політ триватиме вічність, знайомлячи дівчинку з містом, але всьому колись приходить кінець. Так і цього разу. Через обрій почало підійматися сонце. Світало. Протираючи своїми маленькими кулачками очі, знайденими першими промінчиками сонця, Віра прокинулася. Вона ще довго лежала в ліжечку, згадуючи свій чудовий сон. Цієї ночі вона зрозуміла, що більше не боятиметься примар, живлячи їх своїми страхами. Тепер вона знала, що від цього дня дух стародавнього міста взяв її під свою опіку.