«МАТЧ СМЕРТІ», ЯКОГО НЕ БУЛО…

75 років тому, 9 серпня 1942-го, на стадіоні «Зеніт» (нині – Старт») відбувся футбольний матч команд «Флакельф» і хлібозаводу  №1 «Старт». Це була одна з серії ігор, що проходили в Києві з 7 червня по 16 серпня, але  саме цій грі – 9 серпня –  судилося увійти в історію як «матч смерті».

ЯКА КРАСИВА ЛЕГЕНДА! У 1943-му відомий письменник Лев Кассіль, автор повісті «Воротар республіки», першим написав про матч 9 серпня 1942-го в Києві. Він же дав гучну назву  – «матч смерті». Згідно поширюваної радянським агітпропом легенди, одразу після гри всі футболісти «Старту», основу котрого складали гравці київського «Динамо», були заарештовані і розстріляні в Сирецькому концтаборі у Бабиному Яру. Та відлуння цієї перемоги рознеслося далеко по фронтах, надаючи сили радянським людям, захисникам Батьківщини, в боротьбі з фашизмом. Міф проіснував до початку 90-х, майже півстоліття.

У житті все було по-іншому. Дев’ятьох учасників тих матчів, які працювали на хлібозаводі, було заарештовано 18 серпня 1942 року, доставлено в гестапо, потім – до Сирецького концтабору.  

Чотирьох динамівців – М.Трусевича, І. Кузьменка, О. Клименка (усі троє –  грали, але в минулому, до війни – за київське «Динамо» і працювали на хлібозаводі)  справді розстріляли Але не після матчу, а через півроку, і не за футбол, а як заручників. Що стосується Миколи Коротких – він був закатований в гестапо раніше як член КПРС і співробітник НКВС.

Це була дев’ята офіційна зустріч команди «Старт» в окупованому Києві, за яку грали  колишні гравці  «Динамо», «Локомотива» і Політеху. За лінією фронту вони опинилися, здебільшого, як полоненні розрізнених і малоозброєних груп так званого народного ополчення.

Наведу уривок із офіційних свідчень Михайла Свиридовського – граючого тренера «Старту», який успішно виступав за «Динамо» в середтні 30-х років:

«На початку війни працював на автобазі Народного комісаріату державної безпеки і відступав з групою співробітників у напрямку Борисполя. У районі села Борщі нашу колону розбила ворожа авіаця, з 800 чоловік лишилося близько 60. Я був поранений у праву ногу і рухатися було важко. Зброю – автомати, гранати,  пістолети ми викинули і нас полонили.

У Бориспільському таборі полоненних було тисяч 50, і нас німці використовували як живу силу для прогону по бориспільському аеродрому з метою розмінування таким чином полотна. Тоді я вирішов тікати з полону, і 30 вересня був у Києві. Усі документи, крім паспорта, я перед полоном закопав в окопі. З цим документом пішов в комендатуру на бульварі Шевченка, 64, але звідти потрапив до табору військовополонених на вул. Керосінній, де знаходилося тисяч 6-7 чоловік. Звідти я теж втік, і оскільки моя сім»я евакуювалась в Казвнь, то пішов до одного із знайомих. Знаходився в селі до 1942 року, а потім пішов на Київ, бо староста почав складати списки на відправлення в Німеччину. Влаштувався сторожем на водну станцію «Стріла», але ця робота не давала права на «бронь» від відправлення в Німеччину. Знову прийшов до Києва, і тут почали збиратися наші хлопці Гончаренко, Путистін, Комаров, Трусевич, Кузьменко, Тютчев, Клименко. Підгріб до цієї групи, взяв ще хлопців з «Локомотива» – Мельника, Сухарєва, Тимофїїва, Балакіна. Це було ядро футбольної команди. Щоб нас не примусили виступати за націоналістичний «Рух» чи українську поліцію, ми вирішили влаштуватися на виробництво. На хлібозаводі ми отримали «броню» і були застраховані від відправлення в Німеччину…» (Пунктуація збережена. – Авт.). Навів надто задовгу цитату, бо доля  Михайла Свиридовського багато в чому типова для футболістів, котрі залишилися на окупованій території після взяття німцями Києва.

Що стосується футболістів  основного складу «Динамо», то вони в індивідуальному порядку були евакуйовані з Києва згідно розпорядження НКВС. Причому, ні проводів на вокзалі, ні від’їзду сімей не було. Наказ мав таємний гриф, предписував добиратися до Казані хто як міг, індивідуально, щоб уже там з’єднатися сім’ями.

КРОК ДО ПРАВДИ. Наприкінці 80-х минулого вже століття  у відрядженні  в Москві зустрів відомого спортивного журналістаАркадія Галінського. Він запропонував матеріал для газети, де я тоді мав честь працювати, під заголовком «Матч смерті, якого не було». У теці, котру журналіст приніс, були репродукції старих фото, на одному з яких зображені гравці обох команд, що обмінюються рукостисканнями з суперниками-німцями після закінчення матчу. А також  фотокопії афіш, котрі сповіщали про ігри, що відбувалися в Києві, склади команд, «культурну програму» до і після футболу.

Домовились, що для майбутньої книги я маю записати інтерв’ю з учасниками подій у Києві в червні-серпні 1942-го. Задумам однак не судилося збутися. Ті футболісти, котрі залишилися живими, навідріз відмовлялися навіть в загальних рисах розповідати про «матч смерті», уникали зустрічей, вигадували найрізноманітніші причини. Поки один з них  зізнався не на диктофон:

– Прошу вас, не ворушіть минуле, ми ж усі давали підписки про нерозголошення. А така підписка дійсна до самої смерті. Для них строку давності не існує. Дайте спокійно дожити…

НОВІ ЧАСИ – НОВІ МІФИ. Відразу після визволення Києва органи НКВС провели ретельну перевірку всіх обставин того матчу, вірніше – матчів, тому що їх виявилося аж десять. Всі десять завершилися перемогою «Старту» із загальною різницею м»ячів – 56:11.  (Десята відбулася після «матчу смерті», 16 серпня, з командою «Рух» міської управи,  8:0 на користь «Старту»).

Допитали, встановили подробиці й деталі, котрі ніяк не вписувалися в «легенду». За традиціями тих часів учасників «товариських» матчів з фашистами на окупованій території належало якщо не розстріляти, то етапувати до таборів. Чому цього не було зроблено? Тільки тому, що міф про «матч смерті» красиво лягав у канву тогочасної ідеології? Та коли Київ звільнили у листопаді 1943-го, ще й міфу не існувало…

 Насправді ж,  більшості футболістів  пощастило. Всі протоколи їхніх допитів і свідчень, афіші, що розклеювалися у Києві, любительські фото, розписки, інші документи  «осіли» в сейфі куратора партизанського руху на українських землях в роки війни, а потім – заступника міністра МВС України,  людини неординарної, не тільки куратора по службі, а й палкого вболівальника «Динамо» з довоєнних років, Тимофія Амвросійовича Строкача.

Легенда, чи міф про «матч смерті» з»явився пізніше, коли правду про війну тодішні керманичі Союзу почали лаштувати під себе, переписуючи історію. У кон’юнктурній книзі «Последний поединок» (1957 р.) було вміщено передмову братів Балакіних – відомого арбітра Миколи і учасника усіх матчів в Києві Володимира. Хтож , як не Володимир Балакін, прекрасно знав, що футболісти з команди «Люфтваффе» до Києва не приїздили, і що грали кияни тоді не один матч, а десять, і їхніми суперниками тільки одного разу була німецька команда, з котрою кияни провели дві гри. Знав прекрасно Володимир Миколайович Балакін, як і всі інші учасники тих матчів, які залишилися живими,  що одразу після ігор нікого не розстріляли і навіть не заарештували…

2.  …Освоївшись у Києві, німці вирішили перетворити його насвітське місто. Відкривалися театри, ресторани, кафе, кінотеатри, виходили газети, в тому числі й українською мовою. Спорт став одним з чинників пропаганди «німецького способу життя». У газеті «Нове українське слово» читаємо (цитується мовою оригіналу):

«З дозволю Штадткомісаріату і за допомоги управи відновлюється спортивне життя. Вже організовано перше товариство «Рух»,  з’являються спортивні колективи на окремих підпріємствах. Так хлібозавод вже склав футбольну команду з кращих гравців міста. 7 червня, у неділю, о 17.30, на стадіоні Палацу спорту відбудеться матч «Рух» – «Хлібозавод».

І перший матч відбувся. Команда хлібозаводу, складена з колишніх гравців «Динамо» і «Локомотива», перемогла «рухівців», котрі  підтримували «новий режим» з рахунком 2:0.

Уболівальники аплодували своїм довоєнним кумирам-динамівцям: М. Трусевичу, І. Кузьменку, О. Клименку, М. Коротких, М. Гончаренку, О.Ткаченку, а також футболістам «Локомотива» В. Балакіну, М. Мельнику і В Сухарєву.

Лідер «рухівців» – такий собі Георгій Швецов (після війни отримає 15 років таборів)  – заборонив після цього гравцям «Старту»  навіть ногою ступати на поле стадіону Палацу спорту (нинішній «Олімпійський»).

Тому решта матчів проводилася на стадіоні «Зеніт» (нині – стадіон «Старт»), на тодішній Керосинній, 24 (пізніше вулиця Косіора, зараз – Чорновола), неподалік від хлібозаводу. На хлібозаводі працювали деякі динамівці, як правило, двірниками, підсобними, вантажниками, в цехи німці їх не допускали, побоюючись диверсій.

Другий матч з командою угорського гарнізону відбувся 21 червня (через рік після початку війни), кияни легко виграли: 7:1. Через тиждень (всі матчі, як бачимо, проводилися у вихідні) розгромили збірну німецької артилерійської частини з тим же рахунком – 7:1. 17 липня виграли у німецьких залізничників – 7:2, потім – у мадьярської команди – 5:1.

Амбіційні угорці вирішили взяти реванш, мотивуючи тим, що не встигли зібрати всіх основних гравців. Повторна гра також закінчилася впевненою перемогою «Старту» – 6:0.  

26 липня «Старт» в напруженій боротьбі переміг посилену  команду угорських військових частин – 3:2.  Гра проходила в обопільній гострій і нервовій боротьбі,  угорці відверто грубили, кілька гравців отримали травми, в тому числі – один з кращих в довоєнному «Динамо» півзахисник Іван Кузьменко.

Таким чином, з 7 червня по 26 липня 1942 року команда «Старт» провела» 7 зустрічей,  в усіх перемогла, співвідношення м’ячів – 38:7.

ТЕПЕР ПРО ДВА МАТЧІ З НІМЦЯМИ. Наближався спекотний серпень, а з ним і трагічна розв’язка футбольної епопеї колишніх гравців «Динамо» і «Локомотива» в окупованому Києві. 6 і 9 серпня відбулися два матчі «Старту» з німецькою командою «Флакельф», складеною з техніків-німців, що  обслуговували льотчиків і зенітників («флакельф» – зенітка).

Наголошуємо: це була перша гра з власне німцями, до того матчів з ними не проводилося. Що підтвердив на допиті в березні 1944 року граючий тренер, колишній футболіст київського «Динамо» у минулому Михайло Свиридовський:  

Матч із льотчиками проходив так. Це була команда    переможниця Східного фронту. (Свиридовський припустив ряд неточностей, переможницею ця команда не була,  – Автор). На матч приїхав генерал, привіз букет квітів, апельсини, шоколад. Нас це сильно зачепило за живе. Почалася гра.  Перший тайм спочатку ми вигравали 1:0, але закінчився він на їх користь 2:1. Ми, враховуючи ситуацію, вирішили вибити кілька їхніх футболістів з гри. Одному перебили коліно, він покинув поле, і, можливо, працювати вже не зможе. Генерал почав кричати, що це бандити, грають грубо, некультурно, але вболівальники після кожного нашого забитого голу кричали: «Це вам не на фронті, це вам не в повітрі, це на футбольному полі! Якщо ви виграєте там, то тут програєте».

Таким чином, граючий тренер і відомий захисник Микола Свиридовський у своїх свідченнях слідчим органам у березні 1944 року  спростував кілька складових легенди, які потім гуляли по всій пресі, в книжках і  кіно. А саме: окупанти не примушували динамівців грати з військовими командами і не вимагали під загрозою смерті обов’язково програти. По-друге, німецькі футболісти самі виявилися потерпілою стороною, спортивна злість і зайва жорстокість на полі гравців «Старту» викликали невдоволення німецького генерала, а про грубість суперників у «матчі смерті» М. Свиридовський не сказав ні слова..

Програвши перший матч – 1:5, німці прагнули реваншу.

МАТЧ-РЕВАНШ, АЛЕ НЕ «МАТЧ СМЕРТІ». 9 серпня виснажені динамівці – їм доводилося грати по два-три рази на тиждень, знову вийшли на поле. Зберігся їхній склад в тому поєдинку, зазначеній на афіші: Трусевич, Клименко, Свиридовський, Сухарєв, Балакін, Гундарєв, Гончаренко, Чернега, Комаров, Коротких, Путистін, Мельник, Тимофіїв, Тютчев. Відсутній був Іван Кузьменко через травму.

Тут я дозволю собі процитувати учасника матчу Макара Гончаренка, який дожив до перебудови, і дав інтерв’ю відомому журналістові Георгію Кузьміну. Це було перше і останнє інтерв’ю, котре пролило хоч трохи світла на історію «матчу смерті».

Узагалі, Макар Гончаренко протягом останнього десятиріччя виступав своєрідним спікером тих подій, «осідлавши» тему. Однак, це наголошували свідки тих подій, він завжди дотримувався однієї сюжетної лінії, говорив одне й те саме, де б не виступав, уникав додаткових запитань чи роз’ясень. При цьому відверто нерідко тягнув на себе ковдру.

Розповідає Макар Михайлович Гончаренко:

   – Перед матчем до нас в роздягальню зайшов офіцер у есесівській формі та на чистій російській мові ввічливо представився: «Я – суддя сьогоднішньої зустрічі. Я знаю, що ви дуже хороша команда. Прошу дотримуватися правил, а перед початком привітати суперників на наш лад ». Ми так само чемно прийняли його умови, але, звичайно, кричати «Хайль Гітлер!» не збиралися. Форма у нас була, як у збірної СРСР – червоні майки і гетри, білі труси. Розмови про те, що ми її спеціально підготували до поєдинку з льотчиками і зенітниками, – брехня. Просто у нас іншої не було. Ту, що  Трусевич роздобув на самому початку, в такій весь час і виступали, без усякого наміру.

   Ніхто з офіційної адміністрації перед матчем не примушував нас грати в піддавки. Правда, окремі люди,  –  чи то провокатори з «Руху», чи то співчуваючі нам прості смертні, умовляли програти, щоб не дражнити гусей і не викликати люті фашистів. Ми мовчки слухали поради. А для себе вирішили: ні на які принципові компроміси не йдемо. Хіба що – обійдемося без розгромної перемоги.

   Але суперник попався міцний, з ним у піддавки не зіграєш. До того ж суддя, розлючений, очевидно, тим, що ми, піднявши руки у вітанні, закричали «фізкульт – ура!», відразу закрив очі на жорстку, а часом грубу гру німців. Ми відповідати їм тією ж монетою не хотіли, не могли. Нас би відразу вигнали з поля. Треба було обставити їх чистенько, щоб комар носа не підточив. Спочатку не виходило. Ми програвали 0:1. Потім Ваня Кузьменко своїм коронним дальнім ударом їх заспокоїв – 1:1. І ще в першому таймі два голи забив я. Після індивідуального проходу і після довгої передачі того ж Кузьменка. (Не зрозуміло, чому Макар Гончаренко називає Івана Кузьменка, який у цьому матчі не грав через травму – Авт.) Причому, в другому випадку я, побоюючись, що німець свисне офсайд, пробив з ходу, не давши м’ячу опуститися на землю. Добре вийшло.

   Перерва. Ми ведемо – 3:1. Військова публіка, яка становила переважну більшість, нервує. Вкрадливий Жора Швецов вмовляє німців не злити. Але ж у нас теж самолюбство є! Це неправда, що суперники наші наступного дня вирушали на фронт. Придумано, напевно, для красного слівця. У тому матчі проти нас грало багато досить умілих футболістів, що служили в привілейованих частинах. Зате серед глядачів вистачало і п’яних гітлерівців, і таких, що, справді, прийшли підбадьоритися перед бойовими операціями. А тут – таке. Ось вони і свистіли, гоготали, улюлюкали. Поліцаї поле оточили. Це вони гравців від надмірно темпераментної публіки захищали, хоча знаходитися в такому кільці було неприємно.

   Другий тайм пройшов у рівній жорсткій боротьбі. Особливо діставалося Трусевичу. Вони нам ще два забили, і ми їм стільки ж. Втримали перемогу – 5:3, але під кінець здорово видихалися. При нашому недоїданні грати серйозні матчі через два дні на третій – сама мука.

Ніхто нас потім не заарештовував. Ми спокійно залишили стадіон, хоча атмосфера навколо панувала напружена. «Рух» вже давно домагався реваншу з нами. Ми всіляко відтягували цю зустріч, посилаючись на інші, але після дев’ятого серпня німці вгамувалися.  Їм, видно, набридло програвати, і ми вирішили утихомирити рухівців, які хизувалися численними перемогами над якимись заштатного військовими командами. Результат – 8:0 на нашу користь!»

Після розповіді М. Гончаренка підіб’ємо підсумок. Отже, 11 перемог у 11 зустрічах, співвідношення – 56:11. Така не легенда, а правда життя.

Німці, а всі ігри проводилися за погодженням з командуванням, спочатку не надали результатами серйозного значення. А коли прийшли до тями, було пізно. Чутки про те, що в Києві, в тилу ворога, залишилися футболісти-динамівці, щоб регулярно «ставили на коліна» фашистів на футбольному полі, досягли фронту. Команду «Старт» терміново ліквідували.

Існує версія, що все той же запопадливий Швецов «відкрив очі» німецькому керівництву, заявивши, що кістяк команди складають колишні динамівці, які служили в НКВС. Він показав фашистам довоєнні знімки, статті в газетах, які їх переконали. За німецькими законами військового часу всі, причетні до НКВС, підлягали розстрілу. Так динамівці опинилися в концтаборі в Бабиному Яру. Цю версію, зокрема, підтримував син учасника тих матчів – Владлен Путистін.

3.ФРАГМЕНТИ РОЗПОВІДІ ВЛАДЛЕНА ПУТИСТІНА: «… Я зазвичай за воротами Трусевича стояв, м’ячі подавав. На трибунах не був жодного разу. З роздягальні з командою виходив – і відразу на своє місце. Як зараз бачу: німці пробивали одинадцятиметровий. Трусевич його легко взяв, а потім хотів перед уболівальниками блиснути, ніяково посунув ногою, і забив гол у свої ворота…

Щодо грубощі німців…Розумієте, тоді німці ще не були розлючені невдачами на фронті, вони вірили, що скоро війні кінець, і вирішили налагодити в Києві культурне життя: відкрили оперний театр, кінотеатри, ну і футбольні матчі стали проводити. Свої команди виставили румунський, угорсьий гарнізони, німецькі залізничники… Ось і директор хлібозаводу вирішив відзначитися, показати, що у нього є своя команда. Відмовити йому футболісти не могли. Так виник “Старт”. (Той, хто працював на хлібозаводі, мав «броню» на відправку в Німеччину – Авт.)

Коли вони почали вигравати, та ще з великою різницею забитих і пропущених м’ячів, розмови про непереможну команди майстрів дійшли до німецького командування. Почали вимагати, щоб “Старт” зустрівся з елітною “Флакельф” (у перекладі – зенітка), куди входили льотчики і зенітники. “Було багато суперечок, – розповідав батько, – грати чи ні проти фашистів. Але Коля Трусевич, який любив футбол більше всього на світі, переконав нас, що буде непогано, якщо ми німців зганьбимо перед усім світом”. Перша зустріч закінчилася з рахунком 5:1 на нашу користь…

 Після 7 червня була передишка два тижні, до 21 -го. Потім на поле виходили 5 і 17 липня, тобто пауза була 12 днів. Винятком стали лише матчі з “Флакельф”, зіграні 6 і 9 серпня. Чому матч-реванш увійшов в історію? Тому що для нього залучили футболістів-професіоналів, які служили в привілейованих частинах вермахту. Втім, схоже, німці розраховували не тільки на посилений склад своєї команди, але і на те, що наші гравці не встигнуть відновитися. Все-таки годівля у них була мізерною, без шоколаду і апельсинів. Але і клас був інший – він-то і вирішив результат легендарного двобою.

Навколо тих подій багато навигадували. Але правда полягає в тому, що після матчу-реваншу ніхто наших футболістів не заарештовував – вони зіграли ще раз, останній, з “Рухом”. І страчені Трусевич, Кузьменко та Клименко були не відразу, а через півроку. Наскільки я можу судити, це не було покаранням за спортивний результат, як у радянські часи прийнято було вважати.

Після гри 9 серпня наші футболісти перемогу і справді відзначили: випили в роздягальні і закусили.  Самогон хтось із вболівальників приніс, потім ще й додому запросив – в приватний будинок. Сиділи, пам’ятаю, довго. Поверталися через базар – “Євбаз” ще працював. Грошей ні в кого не було ні копійки. Паша Комаров торговкам заговорював зуби, і мене на халяву пончиками пригощав. У одній візьме, у іншого: “Це в борг”, – каже. Я ніс великий пакет і уминав за обидві щоки.

Пам’ятаю, біля кінотеатру “Ударник” Олексій Клименко побився з поліцейським. Німець його схопив за сорочку, вже хотів забрати в кутузку, так послизнувся на бруківці (чоботи з підковами, слизькі) і впав. Він був з автоматом, але стріляти не наважився – навколо повно людей. Загалом, Клименко втік. Батько до нього  наступного дня ходив додому, дізнавався, як і що.

Останній матч команда хлібозаводу зіграла з “Рухом” 16 серпня. Накостиляли поліцаям від душі – 8:0. А через два дні батько не повернувся додому. Мати захвилювалася, пішла до Тютчева. Виявилося, його теж немає…

Батько потім розповідав, що до хлібозаводу під’їхав  “воронок”. Зупинився впритул до комори, де вони мішки тягали. Викликали за списком: “Трусевич? – у машину, “Клименко? – у машину, “Путистін? – у машину!»… Привезли в гестапо, розіпхали по різних камерах.

Писали, що на них доніс ображений тренер “Руху” Швецов.  Цілком міг із заздрості. “З ким ви граєте? – сказав німцям. – “Динамо” – це ж структура НКВС, вони залишені для підпільної роботи”. Фашисти подивилися довоєнні афіші – тоді там склад команд вказували – і заарештували динамівців. А ось Балакіна, Сухарєва і Мельника, які до війни грали за “Локомотив”, пальцем не чіпали.

В гестапо їх допитували 23 дні. Вже потім, коли в 50-х роках легенду придумали, ніби футболістів прямо з поля взяли, я у батька допитувався, як справді було. Але він неохоче про це згадував. Скаже, наприклад, що в таборі собак їли, і відвернеться.

Миколу Коротких заарештували пізніше – 6 вересня, а замордували першим. Його дружина розповідала, що, коли її викликали в гестапо на очну ставку, Миколу привели закривавленого. Він, єдиний з футболістів, був членом партії, а німці комуністів відразу ставили до стінки. До того ж у нього знайшли фотографію у формі НКВС, з личками. Він загинув тут же, в гестапо…

Там, де зараз СБУ, троє динамівців: Трусевич, Кузьменко та Клименко – асфальтували майданчик. Воротар сказав охоронцеві, що я його син, і мене до них пропустили. Від Трусевича я дізнався, що батько працює у лаврі. Біжу до матері через дорогу, а вона знову посилає: “Віддай хлопцям передачу”. Я – назад. Охоронець зглянувся, покликав старшого офіцера: той зазирнув у вузлик – а ми принесли кашу гарбузову – і дозволив передати. Хто ж знав, що бачимо ми їх  останній раз?

…Мені здається, та правда, яку знали учасники матчу, була нікому не потрібна. Тому їм рота і не давали розкрити. Одна справа – красива легенда і інше – реальне життя. Ще батько мені казав, що є фотографія, де вони разом зняті з командою “Флакелф”. Тоді тримали це в страшному секреті. А потім, коли вже почалася перебудова, мене покликав брат Володимира Балакіна. Микола Балакін був відомим футбольним арбітром, в 60-му році в Римі судив фінальний матч на Олімпіаді. Він лежав після інсульту. Каже: я хочу подарувати тобі таку фотографію. Вона в мене давно зберігалася, але не можна було нікому її показувати”, – закінчив свою розповідь Владлен Путистін.

Це і було те легендарне спільне фото, зроблене, за словами Владлена Путистіна, німецьким фотографом одразу після матчу 9 серпня, де стоять мало не обійнявшись гравці обох команд. Те саме фото, репродукцію з якого мені колись показував Аркадій Галінський…

Що стосується фото: воно зроблене 9 серпня 1942 року, футболісти команди “Старт” з фуутболістами німецької команди “Флакельф” після матчу на стадіоні “Зеніт” (нині “Старт”), вул. Керосинна, 24. Кияни – в червоних футболках (на фото – в темних).

Злва направо:М. Гончаренко, В. Балакін, В. Сухарєв, М. Коротких, П. Комаров, М. Трусевич, Г. Тимофєєв. Сидять: О. Ткаченко, М. Путистін (без футболки), М. Мельник, Ю. Чернега.

Автор: Володимир КУЛЕБА