Жизнь в Киеве в период оккупации города

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Воспоминания моего свекра, Лабунца Владимира Марковича, о его жизни в Киеве во время оккупации города.

Освобождению Киева от немецко- фашистских захватчиков посвящается. В последнее время очень много споров и искажений фактов, касающихся жизни людей в Киеве во время войны. Разумеется, судьба каждого человека сложилась по-разному в зависимости от многих обстоятельств. Публикую воспоминания моего свекра, Лабунца Владимира Марковича, которые он написал более четверти века назад, и которые я сейчас собрала, отредактировала и напечатала. На момент начала Великой Отечественной войны ему было 17 лет. С огромной благодарностью к Вам, члены клуба “Киевские истории”, потому что именно Вы, Ваши рассказы, а иногда и споры, подтолкнули меня напечатать эти воспоминания. Если заметите какие либо стилистические погрешности, извините и не взыщите со старика (и с меня тоже). Начало рассказа, на первый взгляд, совершенно не связано с Киевом. Но, прошу Вас, прочитать, потому что без этого будут не понятны дальнейшие события, происходившие в нашем городе.

Часть 1.
Я народився в селі Тишківка Добровеличківського району Кіровоградської області. В рік мого народження Тишківка була адміністративним центром і знаходилась по тодішньому адміністративному розподілу в Одеський області. Мати вийшла за мого батька вдруге, після розлучення зі своїм першим чоловіком, киянином Володимиром Костянтиновичем Курчинським. Від першого материного шлюбу залишилось на момент одруження з моїм батьком двоє синів: Курчинський Георгий Володимирович, 1911 року народження і Курчинський Костянтин Володимирович, 1913 року народження. Це мої брати по матері.
Перший брат народився в Києві в Олександрівський лікарні, другий брат народився в Одесі. Перший материн чоловік працював на залізниці і проживав в містах залежно від того, де приходилось йому працювати. Спочатку в Києві, потім – 10 років безвиїзно – в Одесі, потім – в місті Первомайську Одеської області.
Був у матері ще один син від першого шлюбу, Курчинський Володимир Володимирович. Але року його народження я не знаю тому, що він помер, коли мене ще не було, а в матері запитати за її життя я не здогадався.
В той час, коли сім’я Курчинських проживала в Первомайську, мамин перший чоловік закохався в іншу жінку, єврейку Анну Романівну, і залишив маму з трьома дітьми. Своєму батькові, який мешкав в Києві, він сказав, що залишив мою маму у зв’язку з тим, що нібито вона йому зраджувала. Але це не відповідало дійсності.
Двоє старших синів лежали хворі на скарлатину, захворів і менший Володя. Мама думала, що в нього скарлатина і звернулась до лікаря наступного дня. Але лікар сказав, що вже пізно. «Якби Ви мене позвали вчора, удалось би його врятувати, а сьогодні вже пізно». У Володі був дифтерит, і наступного дня він помер. Мама залишилась з двома хворими дітьми. Потім діти одужали, а мама шила день і ніч, щоб прогодувати дітей.
Був 1922 рік, і мамі знайомі євреї порекомендували поїхати з метою заробітку в Тишковку, багате село. Дали їй письмо до євреїв села Тишківки, рекомендуючи її як гарну майстриню. Приїхавши, мама знайшла знайомих і подала їм листа. Її посадили за машинку і запропонували на білій матерії зробити декілька паралельних строчок, які були тоді в моді. Так мама залишилася жити в Тишківці, почала приймати закази і працювати. Вона організувала домашню школу крою і шиття, набрала здібних учениць і навчала їх шити.
В Тишківці мама познайомилась з моїм батьком. Батькові моя мама дуже сподобалась і, незважаючи на те, що вона була старша за батька і мала двох синів від першого шлюбу, батько добився свого, і мама вийшла за нього заміж.
Через 7 років в 1929 році мама розлучилася з моїм батьком і ми переїхали місто Вишнополь Хмельницької області, на батьківщину маминих предків.
Середній брат Костянтин поїхав в Київ, де проживав в сім’ї свого рідного батька і навчався в Київському технікумі м’ясомолочної промисловості. Старший брат Георгій працював в трупі бродячих артистів, а потім начався в Київському художньому інституті на факультеті живопису.
В Вишнополі я міг закінчити тільки 7 класів Вишнопольської неповної середньої школи. Тому ми переїхали в Прилуки.
В 1941 році я навчався в 10-Б класі 12-ї школи. Приблизно 16 червня 1941 року я пішов в село Валки до свого товариша Васі. У нього я побув десь п’ять днів. Нас дуже добре годувала Васіна мама. Подякувавши за гостинність, 21 червня я пішов пішки через поле додому в Прилуки. По дорозі я розігрівся, скинув сорочку і майку. Подував холодний вітерець, але сонце припікало добре. Прийшовши додому, в мене різко піднялась температура. Я в гарячці зривався кудись бігти.
В ніч з 21 на 22 червня в нашій 12-й школі був випускний вечір. На вечорі мене, звичайно, не було. Як стемніло, до мене прийшов мій товариш Володя Тур, який навчався в 10-му класі Київської авіаспецшколи, з ученицею нашого класу. Як я потім дізнався, ініціатором їхнього приходу був директор школи Борис Йосипович Новіков. Він побачив, що мене немає і сказав, що треба було б узнати в чому справа. Як пізніше мені розповідав мій товариш, вечір удався на славу. Було що їсти і пити. Було, навіть, морозиво, яке я дуже любив.
Наступного дня перед ранком температура нормалізувалася і я заснув. Прокинувся десь о 12-й годині, цілком здоровий. В нашу кімнату зайшла хазяйка і заплакала. Я її запитав: «Чому Ви плачете?». Вона сказала, що передали по радіо, що німці напали на нашу державу. Я, звичайно, вихований на наших радянських традиціях, не дуже злякався і сказав, що німців розіб’ють, і війна довго не буде.
Потім я пішов в школу і отримав атестат за 10 класів.

Часть 2.
Ще як ми навчалися в школі, моїх товаришів – однокласників визивали в військкомат. Багатьох зараховували в авіацію, менше – в артилерію, і зовсім мало – на флот. Я хотів бути морським офіцером – прикордонником. Це була моя мрія, навіяна, мабуть, нашими відеофільмами про морських прикордонників. Мене в військкомат не викликали оскільки я був неповнолітнім: 9 червня 1941 року мені виповнилося тільки 17 років. Я послав листа в Ленінградське військово – морське училище. Мені вислали анкети одна з анкет була для проходження медкомісії в місцевій поліклініці. Я пройшов медкомісію. Всі лікарі дали свої висновки і написали: «Здоровий». Але лікар – терапевт признав мене не придатним для служби на флоті. Він сказав: «На флот Ви не годний. А в армію – як вирішить комісія». І щось написав в анкеті латинською замість слова «здоровий». Мій товариш пропонував мені поступати разом з ним в Полтавське льотне училище. Але я подумав: якщо я негодний в морфлот, то в авіацію тим більше.
В Прилуках початок війни розпочався перш за все тим, що в колишньому педтехнікумі відкрили військовий шпиталь. Згодом над містом з’явились ворожі літаки. Появилась в Прилуках і наша зенітна артилерія.
Мій середній брат Костя жив і працював в Києві в мисливському господарстві. Його рідний дядя Шура був суддею Республіканської категорії по мисливському спорту. Своїх дітей у нього не було, і він чим міг допомагав Кості. Коли почалася війна, Костю мобілізували. Разом з ним мобілізували багатьох водіїв київських тролейбусів. Одного дня ми отримали від Кості листа. Він знаходився в селі Борщка біля Прилук в складі 26 – го запасного стрілецького полку. Костянтин був старший сержант, командир взводу зенітних кулеметів. Я його часто провідував: носив нашу домашню їжу – це від мами, а від мене – була махорка. Спочатку я приносив гостинці тільки братові, а пізніше – і його солдатам. Справа в тому, що солдати узнали, про те, що в Прилуках знаходиться махорочна фабрика. Вони попросили мене принести махорки. Я звернувся до свого знайомого Гриши Страшного, який працював на фабриці, здається, кочегаром. Гриша пообіцяв. Я думав, що він принесе мені трошки, тільки те, що винесе в кишенях. А він приніс здорову торбу махорки так, що в кошику не знайшлось місця для неї, і я всю дорогу ніс її в руках. Ця був дуже цінний подарунок для Кості і його солдат.
Якось мама мені сказала: «Тебе, Володю, все рівно візьмуть в армію. Спитай Костю, може він тебе візьме у свій взвод. Все ж таки рідний брат. З ним тобі легше буде служити. При черговому відвідуванні брата, я йому сказав, що згоден іти в армію в його взводі. Він відповів, що запитає дозволу у командира полку. Коли я прийшов до брата наступного разу, той сказав, що командир «дав добро». Я прийшов додому, сказав мамі і своєму товаришу Миші Хорту, що йду в армію. Миша попросив мене, щоб я сказав братові і за нього, він теж хоче в армію. Йому, як і мені, виповнилося 17 років. Але він закінчив 9 класів. Не знаю, як братові вдалося влаштувати це питання, але командир дав згоду взяти в полк і Мишу.
Наступного дня я почав збиратися в армію. Солдати, що стояли на квартирі нашої хазяйки, подарували мені речовий мішок. Я склав в нього все необхідне, попрощався з усіма і пішов раніше з тим, щоб зайти до Миши, щоб був час йому зібратися. Миши вдома не було. Його мама сказала, що він пішов до тітки в село. Тоді я сам пішов в Борщну. Підходячи до місця, де був розташований полк, я був здивований тишею, що була навкруги. Завжди, підходячи до цього місця, здаля я чув розмову, окремі команди, запах диму польової кухні, лязкіт зброї, удари сокири, якою кололи дрова. А тут – тиша. Я підійшов до зеленого схилу, де був розташований взвод зенітних кулеметів мого брата. Скрізь була тиша. Де ні де були сліди від палаток, сліди іншого обладнання. Я підійшов до квадратика сіна, який служив братові постіллю, і в умовленому місці відгорнув сіно. Під сіном я знайшов вузенький клаптик паперу. На ньому було написано: «Ушли в неизвестном направлении». Як з’ясувалося потім, полк відправили на оборону Києва. Засмучений, я пішов додому. Дома мене з радістю і жартами зустріли солдати. А один з них сказав: «Не унывай, Володя. Еще навоюешься».
Через декілька днів я гуляв біля магазину на Кустовці – так називали наш район міста. Почали давати сіль. В мене не було у що взяти. Я зняв майку і купив декілька кілограмів солі. Радий, я прийшов додому. Мене зустріла мати. Я їй показав сіль, але радості на її обличчі не побачив. Вона показала мені повістку, щоб я з’явився наступного дня об 11 годині у дворі міського кінотеатру. При собі мати речі першої необхідності. Я почав збиратися. Збирався і Миша Хорт. На цей раз нас збиралися евакувати з тим, щоб вивезти в тил молодь 1924 – 1925 років народження. Була перша декада вересня 1941 року. Невідомо куди і як нас будуть відправляти: якщо в Середню Азію, то це одне. Туди можна їхати чи йти легко одягненим. А коли в Сибір, то це зовсім інше. Там в вересні вже заморозки. Нам в повістках написали розпливчато: мати при собі все необхідне і на три доби харчів. Як я помітив, всі були одягнені по-літньому, так, як у нас на Україні ходять на початку вересня. В одинадцятій годині подвір’я кінотеатру гуло як потривожений рів бджіл. Всі діти і проводжаючі їх батьки зібралися на дворі кінотеатру. В кожного з дітей були торби, речові мішки і, навіть, сумки на плечиках. Посходилися проводжати дівчата, знайомі і сусіди. У нас всіх забрали паспорти. Прибуло дві підводи, запряжені парами коней. Ніхто ніяких команд не подавав. Керівника, який би показався і сказав: «Я Ваш керівник. Буду Вас супроводжувати всю дорогу. Прошу мене слухати і виконувати всі мої розпорядження», не було. Ми не знали коли і куди ми вирушимо. В небі літали на великій висоті якісь літаки, але по нас не стріляли. Там ми були аж до 15 години. В цей час людей значно поменшало. Деякі діти з батьками пішли додому. Деякі були стійкішими і чекали, щоб покласти речі на підводи і рушити. Ми так і зробили. Підводи рушили з речами по дорозі, а діти з батьками по тротуару йшли пішки. Не доїжджаючи Парку відпочинку імені Горького на залізничній станції дружно і тривожно паровозні гудки сповістили повітряну тривогу. Через декілька хвилин німецьки літаки вже були над містом. Зенітна артилерія почала вести інтенсивний вогонь. Ми з мамою стояли під стіною одноповерхового будинку. В цей час почувся дуже важкий свист, а потім потужний вибух. Стіна будинку захиталася, і ми спинами відчули коливання. Повозки з нашими речами зупинилися посередині вулиці. Нікого з супроводжуючих з нами не було. Ми були самі: батьки і діти. Якась мати голосно сказала: «Та що ж це таке? Начальство все порозбігалося! Ходимо всі додому!» Взяла з возу речовий мішок і пішла з сином додому. Взяли і ми з мамою свій речовий мішок, чи не останній, з возу. Бомбардування вже не було і ми з мамою рушили додому.
Коли ми підійшли до того місця, де була наша 12 середня школа, то побачили, що будівля зруйнована однією дуже великою бомбою так, що не залишилося жодної цілої стінки. Школи ніби й не було. Була тільки груда битої цегли і уламків дерев’яних конструкцій. Школа була цегляною, двоповерховою, збудована перед війною.
Якось під вечір ми з мамою у дворі на тринозі готовили собі вечерю. Біля двору зупинилась легкова машина чорного кольору. З неї вийшло два військових. Один з них запитав, чи тут проживає Курчинська Катерина Іванівна. Мати відповіла, що це вона. «Ми Вас просимо поїхати з нами». А мені сказали, що мама скоро повернеться. Я продовжував готовити вечерю, мені це було дуже знайоме. Мама через деякий час повернулась. Тільки потім, коли ми були в окупації в Києві, мама сказала, що її визивали в НКВС. Спочатку її запитали, де її старший син. Мама відповіла: «Там, де всі. На фронті». Потім маму запитали за деяких майстрів індпошиву. Вона дала їм найкращу характеристику. Потім взяли з мами слово, щоб вона мене евакувала.

Часть 3.
Через деякий час мама приїхала возом і сказала: «Володя, ми їдемо в евакуацію». Ми погрузили свої деякі речі на підводу і поїхали на станцію. Приїхали на станцію Прилуки 14 вересня під вечір. На станції стояв на вагон (телячий), з відчинених воріт якого вже виглядали мамині товариші по роботі, а по простому – шевці і члени їх сімей. На станції ми переночували. Наступного дня цілий день формували залізничний состав. Поперед від паровозу були відкриті платформи з мішками з зерном. Наш вагон був приблизно посередині составу. Після нашого вагону був ряд закритих вагонів.
15 вересня ми виїхали зі станції Прилуки. Виїхали назавжди. В евакуаційних листах було записано, що кінцева станція призначення – місто Іваново, місто текстильників, що за Москвою. В Іваново вже виїхала перша черга і дирекція «Індпошиву». З нами їхали голова профкому, парторг фабрики і майстри. Це була друга і остання черга евакуйованих. По дорозі нас декілька разів обстрілювали німецьки літаки. Коли вони налітали, машиніст зупиняв поїзд, люди вискакували з вагонів і дружно тікали подалі від поїзда. Німецькі льотчики декілька разів стріляли по людях, але не бомбардували. Бігав і я. Але, побачивши, що мама не бігає, а залишається в вагоні, мені стало соромно, що я ніби то залишаю маму напризволяще, а сам тікаю. І я перестав бігати, а залишався з мамою в вагоні.
Під вечір ми були в Пирятині. Нам люди казали: «Куди Ви їдете?! Ешелони дуже бомблять німці!» Але ми їхали, і серед нас вже ходили слухи, які розповсюджували якісь люди, що ми знаходимось «в мішку». А який це хазяїн буде нищити те, що у нього в мішку? І справді, нас чомусь не бомбили. Вночі ми прибули на станцію Гребінка. Наше керівництво пішло на станцію виясняти коли нас відправлять далі. Повернулись з такою новиною: «Ми дійсно «в мішку». Остання станція, через яку можна було проїхати на Москву – Лубни – зайнята німцями. Нам запропонували два варіанти: нас відправляють назад в Прилуки або направляють в Київ. Є наказ Сталіна: «Київ німцям не здавати!» наше керівництво прийняло останній варіант, тобто – на Київ.
Чи мені так здалося, чи так насправді було, але на Київ ми поїхали швидше. Вночі через відчинені ворота вагона ми бачили справжній бій з освітлювальними ракетами, трасуючими кулями і розривами снарядів. Їхали ми без зупинок аж до станції Вигуровщина. Це було 16 вересня 1941 року.

Часть 4.
На станції ми стояли цілий день аж до ночі. Станція Вигуровщина була одиноким будинком. Кругом були піски і росли рідкі сосни. На станції стояли ешелони, в тому числі і наш, в якому ми приїхали. За станцією були траншеї, в яких розмістилися наші солдати. Німці, що знаходились в Голосіївському лісі, цілий день вели вогонь з мінометів чи артилерії по Вигуровщині. По приїзді на станцію, її обстріляли. Ми з мамою побігли до будинку станції. Але нас обсипало битим склом з вікон. Після цього ми не ховалися під стінами станції, а падали на землю там, де нас знаходив артилерійський наліт. Під час одного з обстрілів поранили в руку нашого паровозного машиніста. Йому зробив перев’язку лікар, який знаходився в нашому ешелоні. На запитання в одного з командирів, що це за обстріл, той відповів, що в Голосієві висадився німецький повітряний десант і з відтіля десантники ведуть по станції періодичний мінометний вогонь. Але, як ми згодом дізнались, то був не десант, а фронт, який вже був під Києвом.
Я, по своїй наївності, звернувся до одного з командирів, щоб мене взяли до себе в частину солдатом. Цей командир послав мене… Я на цьому не заспокоївся і пішов в траншею, де наші солдати займали оборону. Тут мене прийняли більш люб’язно і, навіть, домовилися, що я буду підносити патрони до кулемета. Але пізніше до траншеї, де я знаходився, підійшов лейтенант в формі прикордонника з двома кубиками на петлицях. З ним було два солдати з гвинтівками і примкнутими багнетами. Мене арештували. Побачивши, що справа кепська, я сказав лейтенантові, що мені, як видно, не довіряють. Сказав, що я з ешелону евакуйованих, і в вагоні знаходиться моя мама. Тоді лейтенант сказав: «Какая мать?! Где мать?!» Я показав йому вагон. Він з солдатами підвів мене до вагону. У дверях стояла мама. Мене вели так: попереду йшов лейтенант з наганом в руці. За мною йшли два солдати з гвинтівками і примкнутими багнетами, направленими мені в спину. Мама спитала, що я зробив, що мене заарештували. Лейтенант спитав: «Це Ваш син?» Мама сказала: «Мій». Лейтенант сказав, щоб мама мене нікуди від себе не відпускала.
Перед ранком нас пропустили через міст на станцію Петрівка. Ми переїхали залізничний міст, який був вже замінований, і дуже пильно охоронявся військовими з вівчарками. Дуже повільно ми переїхали через міст, і вранці вже були на станції Петрівка. Це було 17 вересня. Коли ми приїхали на станцію Петрівка, до нашого вагона підійшов залізничник і попросив звільніти вагон. Потім повернувся і сказав: «Боже мій, і діти!» Нам дозволили перенести речі на станцію в Червоний куток.
Я вийшов зі станції і по стежці пішов до довгого прирейкового складу з рампою. Біля складів на рейках горіли ящики з патронами. При горінні вони утворювали тріскотню, окремі патрони вилітали і кулі свистіли, як при пострілі з гвинтівки. Я згадав слова кулеметника за станції Вигуровщина, що у них немає патронів. А тут, на Петрівці, горять ящики з патронами. Я побачив також ящики з гвинтівками, які були складені в розбіжку, тобто прикладами в різні сторони. Жарти долі: на лівому березі Дніпра були солдати, а не було патронів, а на правому березі – були патрони, але не було солдатів.
Були також ящики з шаблями. Гвинтівки і шаблі були без ременів. Мої очі спалахнули, коли я побачив шаблі. Я взяв собі дві шаблі: одну з білою ручкою, мабуть, нікельованою, другу – з жовтою, мабуть, бронзовою. Ще я знайшов ракетницю, яку заховав за пасок. Коли я підійшов до складу, то помітив двох чоловіків, які були далеко від мене на протилежному кінці рампи. Вони підійшли до мене. Один був високий на зріст, а другий – менше. Той, що був високий, сказав: «Дай мені ракетницю, хлопець!» Я відповів, що не дам. Тоді він підійшов до мене близько, взяв рукою ракетницю і сказав: «Віддай, тобі говорять, сопляк!» Потім додав миролюбно, коли ракетниця вже була у нього в руках: «Вона тобі ні до чого, а нам знадобиться». На цьому ми і розійшлися. Я пішов по доріжці до станції. Вийняв одну із шабель з піхов і почав рубати бур’яни, які буйно росли по обидві сторони доріжки. Назустріч мені йшла мама. Побачивши в мене дві шаблі, вона дуже розхвилювалася. Сказала, щоб шаблі відніс туди, де взяв. Я рішуче почав сперечатись. Тоді мама мені сказала, що скоро в Київ вступлять німці, і, в кого знайдуть зброю, того розстріляють. Мабуть, в Червоному кутку вже була розмова на цю тему. Я послухав маму, відніс шаблі і поклав в ящики.
Тепер Петрівку не впізнати. Склад з рампою дуже укоротили, скрізь забудова, асфальтові дороги, тролейбусні лінії, станція метро а бур’янів немає зовсім.

Часть 5.
Наше керівництво пішло в місто з надією знайти евакопункти чи якесь начальство, щоб нас десь розмістити. Але нікого і нічого не знайшло: всі вже виїхали і ніде нікого не було. Коли керівники повернулись на станцію, то сумно сповістили нам, що кожен надається сам собі, тобто кожен повинен влаштовуватись на свій розсуд.
Частина пішла шукати знайомих. Одна татарка, яка була серед нас, влаштувалась у татар на Подолі. Ми з мамою пішли на Хрещатик до діда Курчинського, який проживав в 46 номері, там, де потім була розташована фірма «Світанок». Тепер в його оселі розмістилася аптека. Свої речі ми залишили в Червоному куточку на станції Петрівка.
Спочатку ми йшли по Подолу. Нам зустрічались чоловіки в одязі річників. Коли ми підходили до Контрактової площі, назустріч нам вибігла дівчина моїх років, дуже схвильована, і сказала: «Куди Ви йдете?! Там убиті і куски м’яса!» (Так вона виразилася). Але там, де ми проходили, нічого такого не було. В цей час звідкілясь стріляли по Подолу, чути було вибухи. Можливо, ця дівчина якраз і побачила те, що нам казала. Але нам не залишалось нічого, як іти вперед.
Німці стріляли «з перекурами», тобто вели періодичний обстріл. Стріляли не по одному місцю, а по всьому місту. Найбільше страждали ті люди, які потрапляли під безпосередню дію вогню. Снаряди чи міни розривались недалеко від нас, але не поруч з нами або безпосередньо біля нас. З Подолу ми з мамою пішли вгору Андріївським узвозом. Тут ми потрапили під розриви снарядів чи мін. Ми не знали куди ховатися. Йшли по тротуау поряд з будинками з правого боку вулиці. Одного разу розриви загнали нас в проїзд двоповерхового будинку. В проїзді лежала на спині мертва жінка літнього віку з розкинутими ногами і руками. Біля неї була калюжа чорної крові. Як тільки затихло, ми пішли далі. І так декілька разів ми забігали то в під’їзди, то в проїзді.
Врешті, ми прийшли на Хрещатик. Дід Курчинський жив на першому поверсі в будинку 46. Нас, звичайно, ніхто не чекав з розгорнутими обіймами. Але мама пояснила, що нас закинула судьба в Київ, і нам нічого не залишилось, як просити притулку на деякій час і, коли затихне, ми звідси поїдемо. Він навіть не запросив до квартири. Став в дверях, затуливши собою прохід. Тому за весь час перебування на дворі я навіть не уявляв, яка в нього квартира. Тільки значно пізніше, коли діда вже не було в живих і в його приміщенні розташували аптеку, я з зацікавленням зайшов і роздивився приміщення, в якому він жив зі своєю сім’єю. Потім виявилося, що мамин перший чоловік проживав з другою сім’єю у цьому ж дворі, що й дід, але на другому поверсі. Я помітив, він з дружиною навіть злякалися, коли побачили маму. Але мама їх заспокоїла і сказала, що як тільки затихне, ми підемо геть.
Вдруге за цей день ми пішли на Петрівку за своїми речами, які ми залишили в Червоному куточку. На цей раз ми йшли не Андріївським узвозом, а Подільським, що біля філармонії. Назад ми йшли вже повільніше. Я ніс головку від швейної машинки і ще щось в двох клунках. Мама несла вузол з постільною білизною і ще якісь речі першої необхідності. Коли ми піднімалися Подільським узвозом, декілька разів обстріл заганяв нас в доріжки на Дніпровських схилах, які захищали нас своїми крутими відкосами. Ми були вимушені підійматися по вузенький стежці, яка була вимощена кам’яними плитами в крутому відкосі. В такому положенні високі відкоси стежки захищали нас від поранення осколками. Було дуже важко: з одного боку – важкі речі на плечах, а з іншого – розриви мін, що змушували нас присідати до землі. Дійшло до того, що я навіть почав бурчати на маму за те, що ми поїхали з Прилук. Але все, що Бог дає – все на краще. Так повинно бути. Потім обстріл закінчився, ми з речами дійшли до площі Сталіна, а потім по Хрещатику до місця.
Це було 17 вересня 1941 року. Ми повернулися зі своєю ношею на Хрещатик, 46. Ночували ми з мамою в підвалі. Як пройти проїзд і зайти у двір, з лівого боку видно сходинки, що ведуть до підвалу. В той час в підвалі були зроблені дерев’яні нари, на яких спали жителі з сусідніх будинків. Я спав на дерев’яній розкладушці, обтягненій полотном чи брезентовою тканиною. Розкладушка стояла в кінці підвалу в окремому приміщенні без дверей. Всю ніч в Києві все зривалося. Небо було червоне, як кров. Люди казали, що наші будинки також заміновані. Але нам не було куди діватись, і ми пішли спати в підвал. В цю ніч були зірвані всі мости, фабрики, заводи, електростанція, залізничний вокзал і водогін. Зривали все, що вважали за необхідне, щоб не залишати загарбникам. Одним словом, все гриміло і тремтіло.

Часть 6.
Наступного дня в Києві було безвладдя. Я цілий день був надворі. Те, що відбувалося на Хрещатику, свідчило про те, що в місті будуть переміни. Але ніхто не міг сказати які. Були люди, які ходили з мішками і тягли все без розбору. В наш двір зайшли міліціонер і військовий в званні капітана зі шпалами в петлицях. Прямо у дворі міліціонер передягся в цивільне, а капітан з петлиць зняв шпали. Мене це здивувало і я подумав, що якби я був капітаном, то не зняв би шпали.
Я бачив і брав участь у «штурмі» універмагу. Перед головним входом зібрався натовп людей. Розбили скло в дверях, і хтось заліз в тамбур і відчинив двері. Люди побігли всередину. Побіг і я. Мені дуже потрібні були туфлі або черевики тому що я ходив в братових – вони були тісні для моїх ніг і підошва була наскрізь протерта. В універмазі я знайшов один туфель. Поки я шукав пару до нього, люди все позабирали. Були такі, які все загрібали в мішки.
Ще в цей день музичному магазині на Хрещатику я взяв скрипку. Але мама настояла, щоб я відніс її туди, де взяв.
З підвалу магазину викотили велику бочку вина. Вибили з верху круг. В бочці було червоне віно «Кагор» або «Лідія». Люди черпали вино з бочки, хто чим попало. Підійшов і я з каструлькою, в якій до того лежало м’ясо на дорогу, і від якого вже й сліду не залишилося. Я спитав у чоловіка, який був біля бочки, чи можна мені взяти вина. Він сказав: «Бери, набирай і пий скільки хочеш». Я зачерпнув, набрав повну каструлю і добре напився. Потім ще раз зачерпнув, і ще напився так, що через деякій час я відчув, що мені, як то кажуть, море по коліна.
Під вечір після обіду нас з мамою запросили на другий поверх в квартиру маминого першого чоловіка. Налили по півстакана того ж самого вина, що було в бочці надворі, і на закуску дали трохи жаркого. На церемонії зустрічі були присутні мамин перший чоловік Володимир Костянтинович і його дружина Анна Романівна з одного боку і ми з мамою з другого. Але спасибі і за це, бо ми були не в селі, а в місті, і в цей час магазини і базари не працювали. Правда, в цей день – 18 вересня – грабували магазини. Але, як побачили наші хазяї, ми з мамою цим не займалися. Закинуті в незнайому обстановку, тут лиш би бути живому. Мама звернула увагу на та, що Володимир Костянтинович не схожий на себе, тобто на того веселого, дотепного чоловіка, яким вона його знала раніше. Вона помітила, що з психікою в нього не все гаразд, про що сказала мені. Забігаючи наперед, скажу, що мама була права. Вже в той час він був психічно хворим. Пізніше він потрапив в психічну лікарню імені Павлова і там закінчив свій життєвий шлях.
Почувши, що мама мене назвала Володєю, він спитав, чи не його це син Володимир. Мама відповіла, що ні – це інший син від її другого чоловіка. А їхній спільний син Володя помер. При цих словах Володимир Костянтинович помітно спохмурнів.
Вдень 18 вересня через Хрещатик відступали наші війська. Солдати мали вигляд людей, які до кінця виконували свій обов’язок перед Вітчизною. Майже всі були поранені, з простріляними і обгорілими шинелями, з забинтованими головами, руками, ногами. Йшли кульгаючи, опираючись на палиці. Залишився в пам’яті артилерійський розрахунок в неповному складі. В збройному упряжі було дві коняки замість трьох.
Ми з мамою пішли в підвал ночувати. Я пішов в кінець підвалу і ліг на своїй розкладушці. Мама примостилася на тапчані поруч з людьми, які прийшли ночувати до підвалу; в цей небезпечний час люди приходили переночувати в підвал. Це були діти і люди похилого віку (чоловіки і жінки). Були і молоді жінки, але їх було мало. Більшість мешканців були євреями. Проїзд у двір – ворота і калитка – на ніч закривався на замок.
Як не дивно, але я заснув міцним сном. Думаю, не остання заслуга в цьому – випите вино.

Часть 7.
В ніч з 18 на 19 вересня, десь між 11 і 12 годиною, хтось почав дуже сильно колотити в ворота. До воріт підійшов двірник. Побачивши німців з автоматами (а це була німецька розвідка), він дуже злякався. Але повернутися до них спиною він не наважився. Німці освітили його ліхтариком і почали щось говорити. Він нічого не зрозумів і почав показувати знаками, що зараз покличе людину, яка буде з ними розмовляти. Він пішов до маминого колишнього чоловіка і почав його благати, щоб той підійшов до воріт і спитав, що їм треба.
Володимир Костянтинович працював поштовим чиновником, їздив в поштовому вагоні до Німеччини і міг трохи розмовляти німецькою. Він підійшов з двірником до воріт і спитав німців, що їм треба. Вони наказали відкрити калитку для проходу з тим, щоб перевірити чи немає тут радянських солдат і офіцерів. Двірник відчинив двері, і німці з автоматами розбіглись по парадних.
Через деякий час вони все оглянули і зібралися біля воріт. Командир розвідки і з ним ще декілька військових зайшли в наш підвал. Командир почав говорити людям, які були в підвалі: «Morgen nicht bum-bum. Morgen alle russiche soldaten sind kaput, aber alle schlafen zu hause, den Keller wird leer (frei)». Тобто, завтра всі будуть ночувати по своїх квартирах, підвал буде пустий. Серед людей в підвалі знаходилась дуже красива молода жінка – єврейка, яка вільно спілкувалася німецькою. Німецькому командиру вона дуже сподобалась і він помітно їй симпатизував. Один німець пішов у кінець підвалу. Побачив мене, сплячого на розкладушці, і освітив мене ліхтариком. Я спав на спині, лицем доверху. У мене на грудях були прикріплені до піджака довоєнні значки «Ворошиловський стрілець» та «Готовий до праці і оборони». Німець наставив на мене автомат і сказав, що знайшов сплячого офіцера чи солдата з нагородами. Всі підійшли до мене. Командир звернувся до тієї красивої жінки і спитав, показуючи на мене, що це за нагороди. Вона відповіла, що я – юнак, спортсмен, що в мене на грудях спортивні нагороди. Командир сказав: «О, спорт іст гут!» (Спорт – це гарно!). Це одразу розрядило обстановку навколо мене. А над німецьким солдатом, який мене знайшов, почали навіть підсміюватись. Всі відійшли і стали розмовляти про інші справи. Ця жінка врятувала мене і маму від неприємностей, а може, і врятувала мені життя. Недивно, що я згадую її з вдячністю все своє життя. Вийшовши з підвалу, командир – німець похвалив цю жінку за гарну німецьку вимову і, між іншим, поцікавився її національністю. Почувши, що вона єврейка, командир – німець став плюватися і сказав: «Фу, фу, юде!». Дізнавшись про це, люди – євреї, що були в підвалі, почали плакати, передчуваючи наближення недоброго часу.
Як тільки німці пішли, мама підійшла до мене і почала мене будити. Я трохи прокинувся. Мама указала мені на мою значки і веліла їх зняти. Я почав сперечатися, не розуміючи в чому справа. Коли мені розповіли про все, що тут відбувалося, я покірно зняв значки, віддав мамі посвідчення на них, а також комсомольський квіток. Мама все це заховала в підвалі. Після повернення з війни, я в підвал більше не заходив і питання про розшуки захованих документів не підіймав. По-перше, значки після війни вже не носили, їх замінили ордени та медалі, які теж не всі носили. А комсомольський квіток мені був не потрібен, оскільки потім мене вдруге прийняли в комсомол в армії.
Якщо не враховувати мою «невдалу» зустріч з німцями, то наша друга ночівля на Хрещатику, 46 пройшла успішно. Чому «невдалу»? Тому що, німці мене бачили, а я їх не бачив. Все, що відбувалося тоді в підвалі, я знаю зі слів мами. «Вдала» зустріч відбулася наступного дня десь об 11 годині ранку 19 вересня. Тут і мене німці побачили, вже без значків, і я їх побачив, коли вони з’явилися на Хрещатику.

Часть 8.
Перед появою німців на Хрещатику стало так тихо, як в природі затихає перед бурею. Люди купками збиралися біля проїздів і під’їздів. На проїжджій частині ніякого транспорту не було. На Хрещатику навпроти нашого будинку були закріплені на двох стінах плакати, що картали німців як загарбників. На одному з них було зображення свині з рилом, проколотим нашим руським штиком. На свині були фашистські знаки. І напис: «Земля наша родюча, але колюча». З боку Червоноармійської вулиці з’явилися німецькі мотоциклісти потім проїхали бронетранспортери і, наприкінці, в невеликому, по дві шеренги строю пройшли піхотинці з автоматами і ручними кулеметами, схожими на величезні кларнети. Люди стояли невеликими купками біля своїх під’їздів і парадних. В одній з таких купок стояв і я. Біля нас проходили німецькі солдати. Німці були чисто голені, добре виглядали – ніби з будинку відпочинку. Добре озброєні: кулемети- в колясках мотоциклів, піхотинці – з автоматами. Пройшли з піснею, в який було багато слів: «Ха – ха, ха – ха,..». З проїжджаючого поміж мене бронетранспортера німець подивився на мене і щось кинув. Я нагнувся і підняв наш курильний папірець, на облатці якого було зображено нашого матроса. Не знаю, що він хотів цим сказати.
Офіційний вступ фашистів в Київ проходив не довго. Ніхто німців з квітами, хлібом – сіллю на Хрещатику не зустрічав, принаймні я цього не бачив. Німці приїхали ніби в своє місто: мовчки увійшли і мовчки і роз’їхалися по місту. Киян дивувало, що німці ніде не зупинялися, ні в кого нічого не питали. Роз’їжджали, як у себе дома, знаючи де що знаходиться. Напевне, в них було наперед все заплановано: хто куди іде і де зупиняється. Німці ходили по Хрещатику, вітаючи один одного. Я осмілів і пішов Хрещатиком. Зблизька розглядував генерала з ланцюжком і моноклем на оці.
Одразу ж німці почали розклеювати накази і розпорядження. Їх було надруковано трьома мовами: німецькою, російською і українською. Першим був наказ стосовно євреїв. Всім євреям було наказано з’явитися на вулицю Кагатну (тепер вулиця Сім’ї Хохлових – примітка Лабунець М. В.) з теплими речами і коштовностями. Люди думали, що їх будуть переселяти в інші міста.
Після обіду, коли в місті більш-менш стихло, ми з мамою пішли на Лук’янівку, на вулицю Довнар – Запольського, будинок номер 6 до наших знайомих Межуєвих. Мама розповіла їм про нашу невдалу евакуацію і попросила щось порадити. Ніч ми переночували у них. Володимир Степанович сказав мамі, що відчинить нам кімнату людей, що евакуювалися більш вдало, ніж ми. А Ганна Максимівна дала нам трохи сухарів і пообіцяла, що знайде для мами замовниць. Володимир Степанович відкрив нам кімнату евакуйованого громадянина Баніна в будинку № 6а, квартира 34 по вулиці Довнар – Запольського. Німці перейменували її в Лагерну тому, що там, дуже близько від нашого будинку, знаходився табір для військовополонених. Але про це – пізніше. Ми запросили домовий комітет, що був обраний при радянській владі, щоб скласти акт прийому в наше користування чужої кімнати. Ми розуміли, що після повернення з евакуації хазяїна кімнати, ми будемо відповідальними за збереження його речей. Стосовно того, що наші, а також хазяїн, повернуться, у нас з мамою не було жодних сумнівів. Членами домового комітету були член ВКП(б) Остапенко і жінка по прозвищу Мурка. Відкрили кімнату площею не більше 12 квадратних метрів з одним вікном. В кімнаті були: стіл, 4 стільці, двоспальне металеве ліжко, шкап і кушетка. Член домового комітету Остапенко взяв собі одну річ – головку від швейної машинки (станка не було), а Мурка взяла собі патефон і пластинки, що лежалі на столі. Мама не сперечалася. В шафі було дещо з одягу. На ліжку була постіль. Будинок був п’ятиповерховий з напівпідвалом, в якому був магазин. Ми поселилися на 4 – му поверсі. Будинок складався з блоків. В блоці був загальний коридор і 9 кімнат, в яких проживало 8 сімей. З одного боку коридора було 7 кімнат, де проживали жильці. Там жили: Паша і Маруся Сулима; Оля з чоловіком і двома дівчинками – близнючками; Шура Мартинча з Петєй і Наташою; Оля Уманчиха з сестрою Сашею і дітьми; психічно – хворий чоловік з дружиною; Ян з дружиною та їхній син. Кожна сім’я займала одну кімнату. Тільки сім’я Шури Мартинчі займала дві кімнати. З другого боку коридору були кухня, санвузол та дві жилих кімнати. В одній з них проживали ми з мамою, в іншій – сусідка Гаркуша. Кухня була простора, приблизно 18 квадратних метрів, з великою плитою, яка працювала на твердому паливі. Вперше за багато років ми з мамою опинилися в невеликій, але цілком задовільній кімнаті, та ще й з обстановкою і деякими речами першої необхідності. І, хоч кухня і санітарний вузол були один на всіх, ми були задоволені, що так влаштувалися. Проблеми були з харчуванням, паливом і роботою. Крім того, якби і була робота, то мама не змогла б працювати, оскільки в неї не було можливості шити на своїй швейній машинці: не було станка, була тільки головка.

Часть 9.
В перші дні, оскільки я знаходився вдома і був дуже проворним і непосидючим юнаком, я буквально обшукав всі найближчі споруди. Поруч з нашим будинком знаходились будинки, в яких проживали офіцери танко-технічного училища. Училище евакуювалось, виїхали також офіцери. Я пішов в ті будинки, щоб знайти що-небудь з продуктів. Двері в квартирах були відчинені якимось «відвідувачами». Я заходив в квартири і прямував прямо на кухню. Знаходив невеличку кількість продуктів, буквально десятки грамів розсипаної вермішелі, круп, муки, перець і лавровий лист. Часом я збирав крихі, розсипані із-за небережного зберігання. Одного разу я спокусився і приніс додому чайник для заварки чаю і пару чашок. Мама зустріла мене в коридорі і з лютістю накинулася на мене. Такою я її ще ніколи не бачив. Мені нічого не залишилось, як швиденько віднести все назад.
Якось я зайшов в квартиру, в якій побачив нового офіцерського кашкета, папку з портупеєю, такою новою, що аж рипіла, коли я її взяв в руки. Але при німцях все це, звичайно, не годилось.
Аж ось в одній з квартир я побачив новенький станок від швейної машинки. Головки не було. Можливо, люди, які евакуювались, забрали, як і ми, головку з собою, а станок залишили. Це була дуже цінна знахідка. Я підняв станок, поставив собі на праве плече, підпер правою рукою і почав спускатися. Коли я вийшов у двір, мені зустрівся старий солдат – німець. Він почав орати на мене німецькою мовою, але я нічого не зрозумів. Зовні я був спокійний. Але всередині було з одного боку хвилювання, а з іншого – я дуже корив себе за те, що закінчив 10 класів, маю середню освіту, а зв’язати пару слів не можу. Все ж таки, я видавив з себе декілька слів німецькою мовою, і німець відпустив мене зі станком, якого я так і не знімав з плеч весь час нашої зустрічі. Наостанок німець сказав мені щось повчальне своєю мовою і підняв догори вказівний палець. Мабуть, він хотів сказати, щоб я дякував Богові, що зустрів його – того німця -, а не кого-небудь іншого.
Станок я приніс додому. Примірив головку, а вона провалюється в отвір. Тоді я додумався взяти два ключі, спиляти в них виступи, що заходять в замок і вставив їх в два отвори в опорній частині головки. Головка сперлась на станок. Мама сіла за машинку і почала строчити. Строчка на машині була нормальною, і мама була дуже задоволена, що зможе працювати. Мамина швейна машинка була фірми «Зінгер». Мама взяла її на викуп ще в молодості, коли починала самостійно приймати закази. Вона все життя шила на цій машинці, яка, за маминими словами, була нашою годувальницею. Мама її неодноразово чинила і сама, і за допомогою майстрів. Ця машинка випила багато маминою крові, і мама біля неї втратила не одну нервову клітину.
Продуктів у нас вже давно не було; ми їли крихі, що я знаходив в залишених домівках, або мама час від часу заробляла пошиттям для сусідів. Люди шили тільки саме необхідне, без чого не можна було прожити. Наш будинок був розташований недалеко від Лук’янівської тюрми. Під час безвладдя деякі мешканці нашого будинку повиносили собі звідси сухарів і муки. Спочатку мама шила за лушпайки від картоплі, за невеличку кількість тюремних сухарів. Ми ходили перекопувати по другому разу картоплю. Картопляне поле було розташоване там, де зараз знаходиться станція метро «Шулявська». Але енергія, яку ми вклали в повторну перекопку городів, не дала бажаних результатів: ми дуже втомилися, а викопали всього декілька маленьких картоплин.
Варто згадати про один випадок, коли я дуже злякався. Вже був жовтень, на деревах де-інде залишилось сухе листя. Я пішов через дорогу в будинок, який півколом виходив своїм фасадом до невеличкого скверика по вулиці Довнар – Запольського. Зараз, після війни, на цьому будинку потрібно було б закріпити меморіальну табличку на згадку про мій найбільший переляк за часів окупації. На першому поверсі я зайшов у велику кімнату, в якій, мабуть, до окупації було приміщення для зборів ДЕЖу. Там я побачив два ряди односпальних металевих ліжок, акуратно заправлених темно зеленими ковдрами. Поміж ліжками стояли тумбочки. Посередині між ліжками був прохід. Я стояв в проході. Не встиг я збагнути, куди потрапив, як з двору в приміщення почали забігати німецькі солдати, мабуть після навчання. Кожний німецький солдат побіг до свого ліжка, не звертаючи увагу на мене. Солдати були молоді, ледь старші за мене, років по 18 -19. Коли всі забігли в приміщення, зайшли два старші за віком і, видно, командири. Один з них підійшов до мене і почав щось говорити. Я, звичайно, нічого не зрозумів. Тоді він почав показувати мені на репродуктор, який висів на стіні. Я зрозумів, що вони хочуть почути, як я вимовляю літеру «р». Я вимовив слово «радіо» і ще додав, що радіо не працює. Один з німців зняв з мене кашкет, пощупав руками моє волосся і переконався, що воно світле і м’яке. (Під час облави німці щупали волосся на голові людей. Якщо волосся жорстке, є підозра, що це єврей. – Примітка Лабунець М. В. з пояснень Лабунця В. М.) Я так злякався, що, мабуть, побілів. Це німця задовольнило. Після цього він сказав: «Україна. Gut, gehe nach hause!» і показав на двері. Я з величезним задоволенням вийшов з приміщення. Дома я все розповів мамі, і вона мені заборонила ходити по квартирах.

Часть 10.
Ще була проблема з водою. Спочатку водопровід в Києві не працював. Ми носили воду з підземного резервуару, який був розташований перед виїздом пожежних машин в пожежному депо, що знаходилось на розі вулиць Галі Тимофієвої і Довнар – Запольського. Ми, мешканці будинків 6 і 6а, відкрито брали воду і несли її до своїх кімнат. Потім німці заборонили брати воду під загрозою смертної кари. Тоді мені довелося, якщо можна так сказати, красти воду. Перед пожарною частиною ходив вартовий німецький солдат. Я непомітно підходив до баку і чекав, коли він поверне за ріг вулиці Галі Тимофієвої. Солдат проходив і, потім, повертав в зворотному напрямку. За цей час я встигав здвинути металевий люк, зачерпнути води, знову здвинути люк на отвір, взяти відро з водою поперед себе і швидко відійти, щоб заховатися за огорожею. Був один момент, коли води не було, і мені потрібно було іти по воду до Дніпра. Але я якось пішов іншим шляхом і достав воду. Точно не пам’ятаю, як це було, але до Дніпра я ні разу не ходив.
Одного разу до нашої сусідки Олі Уманчихи прийшов колишній міліціонер і спитав, де її чоловік, який в мирний час працював міліціонером в ОРУД. Це міліція, яка контролює рух транспорту. Оля сказала, що він пішов у відступ за Дніпро. Той дуже пожалкував, а Оля запитала, навіщо йому її чоловік. Незнайомець сказав, що є робота, яку потрібно зробити. Оля порекомендувала йому мене. Звали цю людину Федір. Він був молодим, здоровим, красивим червонощоким хлопцем. Федір познайомився зі мною і сказав: «Ось що, Володя. Ми підемо на Хрещатик і там будемо працювати у підірваному будинку Гінзбурга. Наша задача – розібрати купу битої цегли і добратися до перекриття над підвалом, пробити перекриття і зайти в підвал. Вірніше, не зайти, а пролізти. Він сказав, що в підвалі є багато продуктів харчування, які він мені обіцяв дати, якщо дістанемося туди. Я погодився. Ми пішли на Хрещатик і почали працювати. На Хрещатику їздили на мотоциклах німці, а ми працювали. Декілька днів ми важко працювали з ранку до ночі. Розкидали величезну купу цегли і пробили в завалі велику лійкоподібну воронку, але до перекриття так і не добрались. Під кінець я зовсім знемігся від тяжкої праці та недоїдання. А моєму напарникові хоч би що – такий же рум’яний з крапельками поту на чолі. Я сказав Федору, що завтра я на роботу не вийду, бо зовсім охляв. Він мене вмовляв, але я більше не пішов. По цей час я не знаю, чи добрався Федір до підвалу, чи допомагав йому ще хтось чи ні. Якось після війни я зі своїм сином зайшов в книжковий магазин «Военкнига» і почав розглядати літературу. Син звернув увагу на книгу «Київ – місто – герой на Дніпрі». Я купив цю книжечку за 60 копійок і знайшов цікаву історію будинку Гінзбурга. В підвалі цього будинку було багато чого припасено на випадок окупації міста Києва німцями: документи, коди, шифри, продукти. Згадується там і за Федора, він був підпільником. В Києві була підпільна організація, якою керував Іван Кудря, колишній офіцер – прикордонник. Але про те, що була спроба дістатися до підвалу –жодного слова.
Після того, як ми оселилися на Довнар – Запольського, почав вибухати Хрещатик. Я не пам’ятаю, коли ми працювали на розвалинах будинку Гінзбурга: чи до того, як почали підриватися будівлі на Хрещатику, чи після. Вночі з балконів нашого будинку, а також з вікна нашої кімнати було дуже добре видно, як після вибухів горів Хрещатик. Я добре пам’ятаю, що з хвилюванням спостерігав за цим з балкону. Полум’я то збільшувалось, то ніби затухало, то знову розгоралось з більшою силою. Особливо страшно це було бачити коли надворі було темно. Якось вдень я пішов на Хрещатик. Мене вразили підірвані будинки, від диму і полум’я стіни були потріскані і закопчені. В районі Бессарабки будівлі стояли непошкоджені, уцілів і двір, в якому ми з мамою знайшли перший короткий притулок. Вони цілі по сей час.

Часть 11.
Приблизно через 10 днів після того, як ми поселилися на 4-му поверсі будинку номер 6а по вулиці Довнар – Запольського, до нас в кімнату зайшов мій брат Костянтин. Він випадково від своїх родичів на Хрещатику довідався, що ми – я і мама – знаходимося в Києві. Я ще ніколи в своєму житті не бачив таких страшних схудлих людей, яким він був тоді. Це був скелет, обтягнений шкірою. Їх тоді з Борщної відправили на оборону Києва. От що означала коротенька фраза: «Ми пішли в невідомому напрямку» в записці, яку я виявив під сіном. Потім брат розповів, що їхній кулеметний взвод залишили прикривати відступ 26-го запасного стрілецького полку. Вони стримували вогнем кулеметів німецьких мотоциклістів, але їх обійшли і взяли в полон. В полоні він нічого не їв 15 діб. Вирватися з полону йому вдалося завдяки якомусь чоловікові, який забирав з табору колишніх жителів Києва і Святошина нібито для виконання робіт. Я перш за все нагодував брата тим, що у нас було. Брат був одягнений в напівцивільний одяг. На ногах були кирзові чоботи, які я пізніше носив під час окупації. Потрібно сказати, що перед тим мене мама не раз посилала шукати серед полонених моїх старших братів Георгія і Костянтина. Але я шукав братів в таборах для військовополонених в межах Києва. А ще були табори в Дарниці, Броварах, Борисполі. По офіційним радянським даним під Києвом було оточено 500 тисяч військ особового складу, 300 тисяч було взято в полон, а 200 тисяч – частина вийшла з оточення, а частина пішла в партизани.
Якось я йшов по вулиці Глибочиський на Подолі. Це було між дріжджовим заводом і Житнім базаром. Назустріч мені йшла колона наших військовополонених, яких, як казали люди, гнали з Борисполя, де на аеродромі було 80 тисяч наших полонених. Колона займала всю проїзджу частину вулиці. Попереду були наші командири і політробітники, напівроздягнені, в натільній білизні, дуже закривавлені. (Євреїв розстрілювали негайно прямо на місці). Далі йшли солдати різних родів військ. Бачив, навіть, матроса в середині строю з забинтованою головою; через бинт видна була червона кров. Його підтримували товариші. Коли колона порівнялася зі мною я побачив, що німецький офіцер побіг до голови колони і почав шомполом бити по чим попало полонених офіцерів, які були і без того закривавлені – мабуть, їх били вже не раз. Охорона йшла по тротуару, супроводжуючи колону полонених. Люди з сусідніх вулиць виносили полоненим їжу, хто що міг. Але німці пострілами відганяли жителів від колони. Стрілянина стихла, тільки коли пройшла колона з військовополоненими. Тих, що не могли йти від ран і виснаження і відставали, німці тут же вбивали. Це на мене справило дуже гнітюче враження. З колони вискочили декілька полонених і побігли в круті вулички на Подолі. Німецькі солдати почали стрілянину. Один з полонених вискочив буквально коло мене. Йому вдалося укритися на вулиці, що підіймалася вгору.
Гнали військовополонених до нас на вулицю Довнар – Запольського; цілий квартал через дорогу від нашого будинку був відведений під табір військовополонених, завдяки чому цю вулицю перейменували в Лагерну. Сюди приходили люди, шукаючи своїх дітей, братів та інших родичів. Зв’язок виконувався так. За огорожу з колючого дроту поверх глухого забору кидали записки. До записок прив’язували кусочки цегли чи щебню. А з табору таким же чином сповіщали, чи є такий за колючою проволокою, чи немає. За наявності родичів – дружини, матері, брата, сестри – і, якщо людина була з території, що вже окупована німцями, його, такого військовополоненого, іноді відпускали додому. Часто до таких «братів» приєднувались ще інші брати різних національностей. Все залежало від характеру і настрою німецького керівництва табору.
Мені мама не дозволяли сидіти, склавши руки. Вона мені казала: «Іди, Володю. Може десь серед полонених знайдеш своїх братів». Я йшов, брав з собою олівця, папірець, мотузку. Писав записку, прив’язував до різних предметів для того, щоб вона стала більш важка, і кидав за колючий дріт або через високу огорожу в табір. Звідціля я отримував відповідь, що таких осіб немає. В одному місці мені довелося зустрітися з «культурним обслуговуванням». Це було в таборі на території колишнього училища зв’язку (теперішнє КВІРТУ). Там було віконце для відвідувачів. Віконце відкривали і я подавав записку. А через деяких час я отримував відповідь, що таких осіб там немає.
Мені довелось допомогти двом втікачам з табору військовополонених. Я їх завів до себе в кімнату, поголив їхні густі і темні бороди, помив і переодягнув. Це бачили всі мешканці нашого коридору. І, якби хтось заявив про це, то мені був би кінець. Але все обійшлось. Я хлопців вивів на дорогу і показав як вийти на Житомирське шосе, куди їм було потрібно.

Часть 12.
Брат Костянтин вийшов з полону дуже наляканий. Дійшло до того, що він став переглядати всі свої документи, листи і фотографії, які ми взяли з собою під час евакуації. Було дві великих фотокартки, які ми не взяли з собою, коли виїжджали з Прилук. На першій була група матросів на палубі корабля з капітаном. У капітана в руках був морський бінокль. Мого брата Костянтина готували до служби на флоті. До війни він три місяці перебував в морському таборі на Камі. На другій фотографії були випускники Київського технікуму м’ясної і молочної промисловості, який Костянтин закінчив перед війною. Ці дві фотокартки зберіг нам Гончаренко Федя. На жаль, він загинув в 1943 році на фронті, а фотокарточки я отримав від його брата в 1946 році, коли приїздив в Прилуки. Федя проживав в Прилуках по вулиці Леніна № 222. Як брали нашого брата в армію після окупації видно хоч би з того, що у згаданого Феді одно око було незряче. Але мабуть, як тоді було, брали без комісії, – взяли і його. Кажуть, що при Сталіні в державі був порядок. Це чистої води брехня. Ще не придумали люди такої держави, в який би був цілковитий порядок. Мені мама потім на фронт писала, що «броня танцює». Під час війни той, хто мав гроші, відкуплявся і отримував броню, ходив на танці і таке інше.
А поки що ми в окупації, проживаємо в окупованому Києві. Дах, слава Богу, над головою є. Правда, голодновато. Одинадцяти мішків картоплі, вирощеної і закопаної в Прилуках, тут – в Києві – немає. Ми ледь животіємо, але живемо. Справа в тому, що навіть зварити щось не завжди вдається, щоб хто-небудь із жильців не сказав колючого слова, особливо одна сусідка (хай їй легенько ікниться на тому світі). На одній великій плиті на кухні їжу одночасно готували декілька людей. У нас з мамою, ясна річ, свого палива не було, і я ставив свій казанок рядом з сусідським, коли хтось з них розпалював плиту. Надворі були сараї, і кожна сім’я мала там своє місце. Опалювали також піччю. Плиту топили дровами, вуглями – чим попало, навіть папером. У нас дров не було, і, найчастіше нас рятувала сусідка Паша, яка нічого не мала проти того, щоб ми теж щось приготували. Ми завжди могли поставити собі щось варити, коли варять собі сестри Паша і Маруся. Їхня кімната була навпроти нашої кімнати. Інші сусіди забороняли мені готувати разом з ними. Коли я намагався щось приготувати або розігріти, вони казали: «Володя уже пристроился!» Тому, зазвичай, навіть коли я був дуже зголоднілий (а голодним я був постійно) я старався користуватися плитою тільки тоді, коли готували Паша або її сестра Маруся, які жили разом в одній кімнаті і готували, також, разом.
Паша і Маруся були незаміжні, родом з села Копилова. Вони працювали в квітництві на Лук’янівському цвинтарі. Їм було десь під 30 років. В Паші був чоловік, п’яниця, гробокоп, з яким вона розбіглася. Якось Паша сказала, щоб я прийшов до неї на роботу і взяв собі в’язочку дров, яку вона для мене приготує. І тоді я зможу собі готувати страву коли мені здумається, буду незалежним. От я одного разу і пішов по дрова. Проходячи по вулиці Кагатній (тепер вулиця Сім’ї Хохлових – примітка Лабунець М. В.), я побачив, що вся вулиця – вся дорога і тротуари – була засипана паспортами. Як я не старався знайти вільне місце, щоб не наступити ногою на паспорт, мені не вдавалося. Я підняв декілька паспортів і побачив, що це паспорти людей, євреїв за національністю. Прийшовши до Паши, я їй розповів, що йшов по паспортах, оскільки вся дорога була ними усіяна. Мені Паша сказала, що спочатку євреї їхали в Бабин Яр самі, по добрій волі. Але потім, вони почули, що із загорожі їм кричать: «Куди ви їдете?! Тут розстрілюють!» Повертати було вже пізно. Тоді деякі люди почали викидати свої паспорти, в яких була указана національність. А може вони думали, що хтось з перехожих підніме цей документ і донесе сумну звістку родичам чи знайомим.
Одного разу на кухні я побачив, що Паша плаче. Я запитав, в чому справа. Вона відповіла, що вчора бачила як людинку, заковану в кайдани, живцем спалювали.
Одна жінка з нашої квартири сказала мамі: «Я була на Лук’янівці там, де знаходяться євреї. Я попросила німця, і він дав мені нове пальто». Вона показала пальто мамі. Мама сказала: «Мені не потрібно чужих речей, замараних людською кров’ю!»

Часть 13.

Одного разу ми з мамою були на краю погибелі. Один управдом, низенький, одноокий, інше око в нього було скляне, зла людина, сказав, що ми з мамою євреї. Це я єврей?! Правнук повного Георгіївського Кавалера, захисника Севастополя у війні 1854 – 1856 років Зигальчука Василя Кирилловича! Деякі мешканці з нашої квартири навіть піддакували. А це – розстріл на місці. Достатньо було, щоб цей одноокий тип щось тявкнув в поліцію. Не пам’ятаю, як, але ми чудом залишилися в живих.
Хочу написати ще про одну мамашу з нашого парадного, яка мала рожевощокого повнокровного юнака мого віку. Вона всім доказувала, що її син – німець і що її чоловік був німцем. Неприємно було дивитися на цю дуру, яка живе на український землі, кожного дня користується її благами і зраджує цю землю і народ за німецьку пайку.
Була в нашій коридорній системі ще одна особа, яка закінчила чотири курси Київського педінституту. Батько в неї був балтийський моряк, учасник Жовтневої революції і громадянської війни. Вона вийшла заміж за славного рослого молодого чоловіка, він поступив в поліцію. Я пишу про них тому що на їх прикладі стає ясно, як під час окупації всім було важко. З цим, з ласки Божої, поліцаєм і його товаришем мені часто доводилось зустрічатись на кухні. Вони мені розповідали, що поступили в поліцію з надією, що їх будуть використовувати, як звичайно, в місті для наведення порядку, а також для регулювання вуличного руху. Але їх озброїли і посилали воювати проти партизан. Не знаю як, цей чоловік зв’язався з партизанами і допомагав їм чим міг. Німці його заарештували і відправили в концтабір. Це був перший випадок, коли я почув, що десь діють партизани.

Часть 14.
Тепер про себе. Я деякий час не працював. Потім в місті з’явились об’яви, що всі працездатні чоловіки і жінки повинні зареєструватися на біржі праці; хто не з’явиться, той вважатиметься саботажником і буде приговорений до страти. Інших покарань німці не накладали, вважаючи, що чим частіше буде застосовуватися такий метод покарання, тим для них буде краще. Це стосувалося всіх верст населення. Правду казати, я не торопився працювати. Але коли термін скінчився, одного дня я зібрався іти на біржу праці. Стояв теплий сонячний осінній день, який, за наявності білої павутини, називають «бабиним літом». Біржа розміщувалась в приміщенні колишнього Художнього інституту. Як зайти у двір з правого боку грав духовий оркестр із наших українських чоловіків – музикантів. Спочатку я обійшов навкруги всю будівлю. За будинком був великий крутий відкіс. Там валялися гіпсові та глиняні людськи голови, тулуби, руки, ноги, інші студентські роботи зі скульптурного факультету. Походивши біля будинку, я зайшов всередину з головного входу. На першому поверсі в коридорі стояли столи, застелені зеленим сукном. Над столами висіли літери алфавіту, як це було до війни під час виборів. До столів підходили люди і реєструвалися. Я підійшов до своєї літери «Л». за столом сиділа зовсім молода дівчина моїх років. В мене був лише один документ – атестат за 10 класів 12-ї школи міста Прилуки. Дівчина почала записувати мої дані в книгу: прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, національність. Дійшла до графи стосовно фаху, підняла голову і спитала, хто я за фахом. Я відповів: «Вчений». А потім добавив: «Ви ж бачили, я закінчив 10 класів». Вона підняла на мене очі, подивилась на мене, нічого не сказала і ледь помітно посміхнулась. Потім наказала іти надвір і чекати, коли мене викличуть. Надворі стояла вантажна машина, накрита брезентом, в кузові були лавки. Якийсь чоловік вийшов зі списком і почав визивати. Тому, хто озивався на своє прізвище, він казав: «Сідайте в машину». Назвав і моє прізвище. Ми сіли в машину; всі більш – менш молодого віку. Через деякий час хтось, хто сидів у глибині кузова, спитав: «Куди нас везуть?» Йому відповіли, що зараз проїжджаємо мимо Оперного театру. Потім машина зупинилась на бульварі Шевченка навпроти будинку Академії наук УССР. Побачивши вивіску «Академія наук УССР», я, відверто кажучи, злякався. Ой, думаю, попав! Я пошуткував про те, що я вчений; а дівчина, яка записувала мене на біржі праці, почувши від мене слово «вчений», повірила або вирішила жорстоко поглумитися наді мною. Я подумав, що який з мене академік. Що я можу тут робити? Як виявилося потім, працівником Академії міг бути не тільки я один, а всі 15 осіб, що приїхали разом зі мною. Ми зайшли в вестибюль. Там нас чекали жінки літнього віку, одягнуті в темні халати. Потім з’ясувалось, що вони працювали в бібліотеці Академії. Нас провели на третій поверх, показали нам книги, які лежали на стелажах, і наказали переносити їх в теперішній біологічний, а тоді не знаю, як він називався, корпус. Як потім стало відомо, головний корпус Академії наук УССР, який виходив фасадом на бульвар Шевченко, приглянувся якомусь штабу німецьких повітряних сил. Наша задача полягала в тому, щоб в найкоротший термін звільнити його від книг, які там зберігалися. Книги були різні: від звичайних розмірів до дуже великих, десь по 10 кілограмів, таких, що одній людині ледве вдавалося нести одну таку книгу. То були історичні книги з дуже цікавими шрифтами і малюнками. Написані вони були слов’янською мовою, а сторінки були товсті, в декілька міліметрів. Великі літери були дуже красиві.
Спочатку ми працювали спокійно, розмірено. Ми носили книги через двори в ботанічній корпус на вулицю Пушкінську. Менші за розміром книги ми зв’язували до купи, а великі – несли по одній на плечах, перев’язуючи їх ременями чи мотузками.
Трохи пізніше з’явився німецький офіцер в льотній формі з птицями на петлицях. На кашкеті в нього був орел зі свастикою в кігтях. Він ходив з хлистом і почав нас підганяти: «Los – los – los». Декого навіть вдарив хлистом. Тоді люди злякалися і почали працювати швидше. Але замість того, щоб носити книги в інший корпус, вони тихенько скидали їх у дворі на землю під кущ бузку. Я одному з таких робітників сказав: «Що Ви робите?! Це ж історичні книги!» Він відповів мені: «А кому потрібна ця історія?» Потім я побачив, як жінки, що зустрічали нас в коридорі, доставали ці книги, лазячі на колінах під кущами, і заносили їх в корпус, виділений для книг. Героїчні були жінки, вболівали за свою справу!
Перший день моєї праці закінчився ввечері, коли вже стемніло. Я пішки прийшов додому на Довнар – Запольського, 6а. Трамваї вже не ходили. Мама хвилювалась за мене.
Це був перший день моєї праці в новому для мене місті Києві. Повторюю – для мене, бо я вже є третім поколінням мешканців міста Києва: моя бабуся Саша жила в Києві деякий час, моя мама з 14 років жила в Києві і вивчилась тут на майстриню пошиття жіночого одягу, і я, закінчивши Київський інженерно – будівельний інститут, 41 рік працював архітектором в місті Києві. Але про це буде попереду.

Часть 15.
Мого брата Костянтина зловили німці під час облави на базарі. Його посадили в машину і повезли копати траншеї для прокладки кабелю по Житомирському шляху. Ввечері після роботи він прийшов додому вже коли стемніло. Приніс заробіток – 3 марки – і половину буханки хліба. За одну марку на Євбазі можна було купити один стакан гороху. (Для німців були окремі магазини – примітка Лабунець М. В. з пояснень Лабунця В. М.) Ззовні хліб був схожий на наш український, але за смаком не відрізнявся. Він був дуже поганий на смак навіть для такої зголоднілої людини, як я. Ми змушені були його їсти, бо нічого іншого у нас не було. В таких випадках у нас був відповідний вираз: «Есть можно». Фірма, яка займалася прокладкою кабелю по Житомирському шосе, називалася «Schat und Ullrich». В цій фірмі працював спочатку Костя, а потім і я. Це давало дві, так би мовити, переваги. По-перше, ми вважалися вже не саботажниками, а робітниками. По-друге, ми заробляли на шматок хліба.
Після Академії я довгий час не працював. Вже був кінець осені, я попав в оточення на базарі. Коли мене і багато інших чоловіків спіймали, нас досить нечемно заштовхали в машину і кудись повезли. Привезли на вулицю Артема в будинок, який стояв під кутом до червоної лінії забудови. Там кожному з нас видали лопату і знов кудись повезли. Приїхали ми в долину за міст, де закінчується Святошин. Як виїжджати зі Святошина і проїхати місток, що в самому низу, починається дорога під гору. На цій похилій ділянці нам наказали копали траншеї. Виявилось, що німецька фірма «Schat und Ullrich» замовила роботи про прокладенню підземного кабелю до Києва вздовж Житомирського шосе. Працювали не поспішаючи. Як казав один гуморист: «Стахановского движения тут не требуется». Навколо мене були мужні чоловіки, деякі пройшли полон.
Наприкінці дня об’явили, що за траншею довільної ширини глибиною один метр німці платитимуть одну марку за один погонний метр і, крім того, півбуханки хлібу. Скільки погонних метрів траншеї викопали – стільки і заробили марок. Ми з Костеєю заробляли не більше трьох марок за день, якщо був м’який ґрунт. Якщо попадався твердий ґрунт, то одну – дві марки. З нами працювали два колишніх пожежника. Вони заробляли по п’ять марок в день, тобто викопували п’ять погонних метрів траншеї за день. Але ми з братом працювали так, щоб заробити тільки на хліб насущний на день собі і мамі, яка була вдома.
Останні дні ми працювали біля населених пунктів. Деякі жінки на наше прохання варили картоплю «в мундирах» і давали її нам безкоштовно. Іноді навіть пригощали молоком. Крім того, ми отримували замовляння привезти нитки, голки, сіль, сірники та інше і вимінювали все це на картоплю, буряки, квасолю, гарбузи. Так ми дійшли до 55 кілометру по Житомирському шосе.
Якось, копаючи траншею на цьому схилі, один з робітників за декілька кроків від мене голосно крикнув: «А йдіть но сюди! Моя лопата натрапила на щось м’яке! Це зелена сорочка!». Ми обступили це місце. Руками розгорнули м’який піщаний ґрунт і побачили бійця нашої Радянської Армії. Ми його взяли за руки і ноги і витягли на поверхню землі. Мені довелося його тримати за руку. Вона мені показалась такою неживою, мертвою, що я довго не міг забути цієї миті і оговтатися від почуття страху і жалоби. Мені було тільки 17 рокі, і нічого такого в житті я ще не бачив. В нагрудній кишені один з робітників знайшов заяву на ім’я начальника табору військовополонених. В заяві говорилось, що боєць просить відпустити його додому, що він родом з Вінницької області, працював на цукрозаводі, жонатий і мав чотирьох дітей. Мабуть, ідучи під гору, боєць вибився з останніх сил, а німець, що їхав позаду колони військовополонених, його застрелив. Один з робітників взяв цю заяву собі і сказав, що передасть її сім’ї загиблого і скаже де його поховано. Трохи далі від дороги, в лісі, ми викопали могилу і перепоховали його, поставивши на могилі дерев’яний хрест.
Коли настали холоди і земля замерзла я опанував спеціальність піротехніка. Ми ставили лома і восьми кілограмовою кувалдою били по ломові, пробиваючи мерзлу землю. Потім виймали лом. В мерзлій землі утворювався отвір. В цей отвір закладали тротилову шашку з запалом і бікфордовим шнуром. Хтось підпалював бікфордів шнур і ховався в укритті, а я з червоним прапорцем біг на шосе і зупиняв машини. Побачивши червоний прапорець, машини слухняно зупинялися. Лунав вибух, і шматки мерзлої землі летіли в різні боки, долітаючи аж до шосе. Я робив виразний жест прапорцем, що можна їхати, і всі машини рухались далі.

Часть 16.
В одній з кімнат нашої квартири жили дві доньки Уманчихи. Уманчихою звали їхню мати, яка була родом з Копилова, а її доньки – Оля і Саша – жили в Києві. Оля була заміжня за міліціонером і мала двох дітей. Це вона «засватала» мене брати участь в розбірці завалів будинку Гінзбурга разом з колишнім міліціонером Федором. Наприкінці вересня чи на початку жовтня Саша сказала моїй мамі: «Їдьте в наше село Копилов. Там на полі залишилась невикопана картопля. Заробите собі на зиму картоплі. Зупинитесь у нашої мами. Спитаєте, де живе Уманчиха, Вам скажуть. Матері скажете, що я попросила, щоб пустила Вас в хату».
Мама поїхала в Копилов. Знайшла хату Уманчихи і отримала дозвіл на житло. В колгоспі мама заробила 45 кошиків відбірної картоплі. Платили натурою: чотирнадцять кошиків здавалось в колгосп, а п’ятнадцятий давався робітниці. В грудні місяці, коли настали морози, ми з братом Костєю пішли в Копилов до Уманчихи за картоплею. Взяли з собою санчата і ковдру, щоб загорнути мішок з картоплею. Уманчиха завела Костю в погреб і показала: «Беріть, це Ваша картопля в кутку». Костя набрав мішок картоплі. Потім ми її загорнули в ковдру, прив’язали до санчат і привезли в Київ. Побачивши ту картоплю, мама розплакалась. Уманчиха мамину картоплю, мабуть, вигідно продала або виміняла на щось. А замість великої відбірної картоплі поклала різну, порізану і побиту, зелену і, навіть не чисту, а з соломою. Так що, більше по картоплю ми не їздили.
Мамі за її фахом більш повезло в тому ж селі Копилов. Стало відомо, що мама кравчиха, і люди почали її запрошувати собі додому для пошиття одягу. Спочатку мама шила в сім’ї сільського коваля на прізвисько Бугай, а після цього – в сім’ї його тезки Михайла Логвиновича Бугая. В Михайла Логвиновича ми з мамою потім проживали приблизно два місяця в самий небезпечний час перед тим, як наша армія звільнила Київ від окупації восени 1943 року, і коли німці ловили молодих людей і відправляли їх в Німеччину. З його хати я пішов на фронт 11 листопада 1943 року.
Десь в листопаді 1941 року один з робітників, що рили траншею по Житомирському шосе сказав, що німці дозволили відкрити медичний технікум по вулиці Мельникова, де всі викладачі – наші. Я вирішив, що для мене краще буде вчитися, ніж працювати на німців. З маминої згоди я подав заяву, і мене зарахували без екзаменів. В медтехнікумі був дуже цікавий викладач фізики. Незважаючи на важкі умови життя як для студентів, так і для викладачів, він не втрачав оптимізму і гумору. Ідучи на лекцію, він ще в коридорі починав говорити свою улюблену фразу: «Універсальним фельдшером повинна бути людина з головою». Навчався я дуже добре, все мені давалося легко. Якось одна дівчина, моя сокурсниця, запитала мене, як це мені вдається так легко відповідати на уроках. Я відповів, що закінчив 10 класів і тому мені все дається легко. Вона сказала: «Я теж закінчила 10 класів. А так, як ти відповідати не можу». Я подякував їй за повагу. Мабуть, вона хотіла познайомитися зі мною ближче. Але які там знайомства з дівчатами, коли я з самого ранку не мав чого їсти! В медтехнікумі я навчався до Нового року доки не відкрили медичний інститут.

Часть 17.
Початок зими 1941 року був для нас чи не найважчим періодом за весь час окупації. Костя влаштувався працювати на залізниці і проживав там в гуртожитку.
Після Нового року, в січні 1942 року, я почув, що відкрили медичний інститут. Я забрав документи з технікуму і вирішив поступати на лікувальний факультет. В кімнаті на той час я проживав один: Костя працював на залізниці і жив у гуртожитку, мама поденно шила у людей в селі Копилов.
Спочатку я сфотографувався для документів. Потім я подав заяву в медінститут. Я отримав екзаменаційний лист з фотокарткою. Перший екзамен був дуже важкий тому, що я прийшов на екзамен, а екзаменаційний лист залишив вдома. Виручило мене те, що я прийшов дуже рано. Я встиг прибігти додому, взяти екзаменаційний лист і вчасно зайти в аудиторію, де писали математику. Екзамени ми здавали за всіма довоєнними правилами. Я успішно склав іспити, пройшов медичну комісію і був зарахований студентом першого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту. Мені видали залікову книжку. Як в медтехнікумі, так і в медінституті, викладачами працювали наші співвітчизники, не було жодного німця. Більшість викладали українською мовою, але були викладачі, котрі читали лекції, вели практичні або лабораторні заняття російською мовою. Я розмовляв українською; російською мені ще не доводилось розмовляти. Проживаючи в селі Вишнополь Хмельницької області, я розмовляв українською. Переїхавши в місто Прилуки Чернігівської області, я теж розмовляв українською. І навколо мене всі розмовляли українською. Всі вчителі розмовляли тільки українською. Навіть вчителька російської мови і літератури на уроці розмовляла російською з українським акцентом. Як тільки її обидві ноги опинялися в коридорі, вона переходила на українську мову. Пізніше коли мій брат Георгій Володимирович Курчинський, викладач креслення, в 1938 році виїхав з сім’єю з Прилук до міста Славгород Алтайського краю, в нашій школі замість нього з’явився новий вчитель Шаронов Дмитро Данилович. Він розмовляв російською. Але на уроках йому доводилось мало що говорити, тому що, як відомо, «мова інженера – це креслення»,
Серед студентів з’являються агітатори за самостійну і незалежну Україну. Що таке націоналізм і теревені агентів НКВС про самостійну незалежну державу Україну, я слухав вперше і, відверто кажучи, не знав що це таке. Підходить до мене такий невеличкого зросту студент, розмовляємо. Я йому кажу, що хотів поступати в військово-морське училище, але не пройшов по здоров’ю. Він мені каже: «Іди з нами за самостійну Україну. Ми тебе зробимо командуючим Українським Чорноморським флотом». Думаю, щось тут не те. Мене запрошують на зібрання і, навіть, на фотографування. Були такі студенти, кому було цікаво, і вони ходили. Після повернення нашої армії їх забрали невідомо куди.
Після визволення Києва, коли мене забрали на фронт, я потрапив в шпиталь. Одного разу мене відпустили додому. Паралельним курсом по той бік вулиці йшов той самий студент, що агітував мене йти на зібрання і, навіть, фотографуватися. Роздивлявся мене: я був у військовій формі. Потім він наздогнав мене і запитав як я. Я сказав, що був на фронті, а зараз в шпиталі. Він пішов від мене геть. Це був агент НКВС. Замість того, щоб іти на фронт і там показувати відданість своїй країні, він зраджував студентів.

Часть 18.
В медінституті були факультети: лікувальний, фармацевтичний, стоматологічний. Набрали дуже багато молоді. Тут були колишні офіцери і солдати Радянської Армії, яким вдалося втекти з полону чи вийти з оточення, молоді люди, що закінчили середні учбові заклади, студенти медінституту старших курсів, які з тих чи інших причин опинилися на окупованій німцями території, і зовсім юні, яких не забрали в армію. Себе я відносив до зовсім юних (мені виповнилося 17 років 9 червня 1941 року). Але в мене була середня освіта!
Професорсько – викладацький склад був весь наш. Правда, серед професорсько – викладацького складу був тільки один професор Чорнояров, який скаржився на те, що радянська влада заборонила йому займатися науковою діяльністю. Викладали тільки дисципліни за фахом: латинську мову, анатомію людини, зоологію, ботаніку, фізику, хімію, математику. Були лабораторні заняття і заняття в анатомці. Хімію вивчали неорганічну і аналітичну. Я вивчав німецьку мову. Політичних дисциплін, фізкультури і військової справи в медінституті не було. Замість цього ганяли кілька разів на роботу в аеропорт Жуляни, а влітку – в радгоспи, які під час окупації називалися «государственное хозяйство».
Якось мені довелося працювати на аеродромі в Жулянах. Нас примусили працювати декілька днів. Поводилися з нами добре. Німецький полковник (оберст) навіть пригощав курящих цигарками. Я тоді не курив. Я курив в своєму житті десь півтора роки, а курити навчився тільки знаходячись в шпиталі.
Як відомо, студенти медінституту навчаються в декількох корпусах. Ми навчалися в корпусі, що розташовувався на розі бульвару Шевченко і вулиці Репіна (теперішня вулиця Терещенківська – примітка Лабунець М. В.) і в корпусі по вулиці, яка тоді називалась Фундуклеєвська, а за радянських часів – Леніна (теперішня вулиця Богдана Хмельницького – примітка Лабунець М. В.). В цьому будинку тепер розташовано музей медицини. Тоді, коли я навчався, в цьому корпусі були загальні лекції з фізики, хімії, зоології, проходили лабораторні роботи з аналітичної хімії, розміщувався зоологічний музей. Студенти знали, що під цим будинком є підвал, який служив сховищем трупів за часів Булгакова.
Анатомію людини ми вивчали в корпусі, що знаходився по вулиці, яка в той час називалася Собачою Тропою. Будинок входив до комплексу Александровської лікарні; за радянських часів вона називалась Жовтневою.
Посвідчення студента медінституту нам не видавали. Студентським квитком нам служили залікові книжки, які були з фотокарткою. Але німці зі студентами не церемонилися. Коли їм була потрібна робоча сила, вони ловили студентів і відправляли на роботи. І не тільки заставляли працювати, а також били, якщо студент починав «виступати». Серед студентів першого курсу можна було почути, що його німці вдарили по крантуму або по мандібулі (тобто по черепу чи нижній щелепі).
Навчався я дуже успішно. Харчувався дуже погано: їв тільки горох. Мами вдома не було, вона знаходилась в Копилові. Горох був розрахований на весь час відсутності мами: по 2 – 3 стакани на день. Брат Костя проживав гуртожитку. Він прийшов додому і забрав горох, що був у мене в торбочці. Решту гороху я розділив на кількість днів, які мені потрібно було прожити. Вийшло по одному стакану на день. Приблизно на протязі двох тижнів моїми єдиними харчами на цілий день був один стакан гороху. Я його розмочував в воді, горох набухав. Після чого я смажив горох на пательні або варив.

Часть 19.
Бог послав мені квартиранта, Скорченка Івана Федоровича, мого колегу – студента першого курсу лікувального факультету, але з іншої групи. Він служив лейтенантом медслужби в Радянській Армії, потрапив в полон. Втік з полону, трохи працював фельдшером по лікуванню шкірно – венеричних хворіб в місті Тараща. Заробив на хліб насущний і приїхав до Києва продовжувати освіту по медицині. Для мене було дуже велике щастя, коли він звернувся до мене з проханням взяти його на квартиру. При німцях студентам стипендію не платили, але і за навчання не брали гроші.
Перше, що я почув, коли познайомився з Іваном Федоровичем, був стійкий запах ліків, яким пахнув його одяг. Він поселився зі мною в одній кімнаті. Приніс трохи муки і сала. Тепер ми готовили з його муки галушки або затірку, зажарену салом. Харчувалися разом. За квартиру я нічого, крім їжі, не брав. Одразу ж з’ясувалося, що по загальним предметам – фізиці, хімії та іншим – Іван Федорович дуже слабо підготовлений. Я був дуже здивований, як йому вдалося здати іспити в медінститут; це відомо тільки йому. Він говорив: «Паня секлетарша», «Таким мене мать роділа, таким мене Бог создав». Коли він був в гарному настрою, співав пісню: «Ой, у полі вітер віє».
Я почав йому допомагати. Полягавши спати, ми ще добрий час розмовляли, повторюючи або вивчаючи розділи з фізики чи хімії. Побачивши, що я добре підготовлений, і що мої розповіді мають позитивні наслідки, він давав мені преміальні: декілька разів по шматку сала. Про свою працю фельдшером він не любив розповідати, мабуть економлячи час для головного – наздогнати знання, які потрібні для того, щоб успішно навчатися в інституті.
Ще слід відмітити, що я весь час робив ранкову зарядку і обливався холодною водою з крана. Для цього я вставав раніше за всіх, робив зарядку, обливався, а потім витирав підлогу ганчіркою. Так що люди нашої коридорної системи знали про це, але зауважень до мене не було. Це завдяки тому, що я скрізь вбирав після себе. Моєму квартирантові теж ніхто жодного разу не зробив зауваження. Так ми і жили в злагоді з Іваном Федоровичем. Я його називав по імені та по-батькові оскільки він був старший за мене за віком і, крім того, він був офіцером. Він мене називав Володя.
На лікувальному факультеті медичного інституту я навчався всю зиму 1942 року. Навесні ми закінчили перший курс. Восени 1942 року нас, студентів медінституту, направили збирати врожай хлібу в радгосп Мар’янівка. Радгосп знаходився в 50 кілометрах від Умані і стільки ж від міста Буки. По дорозі в Мар’янівку ми з Іваном Федоровичем заїжджали в Таращу, де він пригощав мене салом.

Часть 20.
Все населення радгоспу, а також керівництво знаходились в одному великому будинку, розміщеному між радгоспним господарчим двором і фруктовим садом, що примикав до лісу. Крім нас, студентів, в радгоспі працювали військовополонені Радянської Армії. В одній з кімнат, найбільшій, поселили наших студенток, а в двох менших кімнатах – студентів. В одній з цих кімнат знаходився я і ще кілька чоловіків. Обстановка кімнати була звичайна, як в гуртожитку. Одна з кімнат, де жили студенти, знаходилась в мезоніне. Ця кімната відрізнялась тим, що група студентів десь добувала самогон, напивалась і вночі вчиняла дебоші: перекидали ліжка за сплячими товаришами, гомоніли, співали, билися і тому подібне.
Кімната, в який проживав я, була спокійною. Вночі я зі своїм товаришем Б.З. ходив по яблука в фруктовий сад. Сад охоронявся сторожем. Ми спочатку ховали яблука в лісі, а потім вдень приносили їх в гуртожиток. Якби ми тоді попалися, нас відправили би в село Буки в поліцію. В найкращому випадку це закінчилось би для нас фізичним покаранням.
Керував працею бригадир, який всіх розставляв по місцях і давав завдання. Періодично з’являвся німець – шеф, якого можна було б назвати «бешенный». При появі цього шефа керівництво розбігалось хто куди, частіше всього до лісу. Зазвичай він виходив з машини з палкою і, ні слова не кажучи, починав бити кожного зустрічного. Якось бригадир протягнув шефу руку на прощання. Шеф вшанував його своєю увагою – дав потриматися за протягнуту палицю.
Мені особисто трапилось виконувати такі роботи: косив горох, скирдував хліб, робив підлогу в свинарнику, працював кочегаром біля локомобіля. Потім локомобіль замінили трактором. Локомобіль, а потім трактор, приводили в роботу млин. На млину мололи муку і робили крупу. Спочатку я лаявся з бригадиром, вважав його німецьким прихвостнем. Потім я зрозумів, що інакше він не може, і замовк.
Назавжди я запам’ятав той час, коли працював на скиртуванні хліба. На скирті працював військовополонений майор Радянської Армії Василь Іванович, дуже красива людина, ще один офіцер – старший лейтенант, і я. На скирті ми робили перекури. Якось я сказав Василю Івановичу, що, якби скирта загорілась, то нам нічого іншого не залишилось би, як втікати в ліс до партизанів. Василь Іванович зазвичай піддакував і про щось думав. Ми, студенти, дуже поважали його. Якщо треба було сказати щось, щоб тобі повірили то казали, що так сказав Василь Іванович. Якби він тоді запропонував студентам (не всім, а деякім) піти до партизанів, то ми би пішли. Але то був період, коли Василь Іванович ще не прийняв кінцевого рішення, як поступити. В нього ще не було плану. Мабуть, згодом він прийняв якесь рішення.
Роботи в радгоспі «Мар’янівна» закінчилися восени, і нас направили назад в Київ, хоча були сильні побоювання, що нас відправлять в Німеччину. За літо мій одяг дуже зносився. Виходячи на роботу в заморозки, на траві, вкритій морозом, залишалися сліди голої підошви. Частина чоловіків – студентів ходила в лаптях, які вони навчилися робити у російських військовополонених. Моє обмундирування складалося з трусів, майки, сорочки, білих брюк і капців. Сорочку і капці я зберігав на зворотну дорогу до Києва. А брюки – весь час ремонтував за допомогою клаптиків з білих носовичків. В жаркі дні я ходив в одних трусах. У вересні ми повернулись до Києва. Рано вранці я йшов з київського товарного вокзалу по пустим вулицям міста і ніс на плечах майже пуд гречаної крупи, яку я отримав завдяки моїй праці на млину під чутким керівництвом мельника Цвигуна. У цього робітника було п’ять чи шість дітей, і ми допомагали йому таскати додому клумаки з мукою і крупою. Він був розсудливою людиною і розумів, що у студента вдома, в Києві, крупа не буде зайвою. Так рано вранці я появився дома. Мама була дуже рада моєму поверненню, та ще й з крупою.

Часть 21.
Коли ми повернулися до медінституту, нам об’явили, що всі студенти повинні поїхати на роботу в Німеччину з тим, щоб «допомогти Великій Германії перемогти в війні». Ясна річ, що ніхто не хотів їхати в Німеччину. Задум з відкриттям медінституту виявився заманкою. Стало зрозуміло, що нікому не потрібна підготовка лікарів, тим паче в такій кількості. У німців були свої німецьки лікарі; а для українців лікарі не потрібні, обійдуться без них. Медінститут був потрібен тільки для того, щоб зібрати як можна більше молоді, зареєструвати її і організовано відправити на роботу в Німеччину. Думаю, що в цей час в медінституті не було нікого, хто би міг в цьому положенні допомогти студентам. За допомогою друзів я спромігся забрати документи з медінституту і вибув як звільнений. Пам’ятаю, в канцелярії один тип – канцелярист намагався затримати видачу на руки моїх документів. Прийшлося підвищити голос, пугнути його, і він одразу оформив видачу документів. Можливо, допомогло те, що в медінституті був мій однофамілець, який мав зв’язки з партизанами.
В цей час на Солом’янці в будинку колишнього сахарного інституту відкрився сільськогосподарський інститут і подав об’яву про набір студентів. Не знаю завдяки чому – або тому, що я раніше забрав свої документи з медінституту, або тому, що в сільськогосподарському інституті, як потім мені стало відомо, діяла підпільна організація – мої документи прийняли. Я пройшов співбесіду і поступив на перший курс механічного факультету. На співбесіді мене спитали з чого роблять цукор і таке інше. Викладачі були всі наші – ті, хто не встиг евакуюватися в тил. Фізкультури, політичних і військових дисциплін не було, німецької (і, взагалі жодної іноземної мови) також не було. Викладали тільки спеціальні предмети. Я був радий, коли почали вивчати двигуни внутрішнього згоряння. Я навчався дуже добре і мріяв стати танкістом коли наші визволять Київ.
Як і в медінституті, в сільськогосподарський інститут набрали дуже багато студентів. Одного разу всіх тільки-но поступивших студентів зібрали в актовій залі інституту. Зала була переповненою, багато людей стояли. Подивившись на них, я поневолі подумав: скільки молоді не встигло евакуюватися, скільки юнаків і дівчат залишилось в окупації!
Крім шефа, який називав себе бароном Фон Дер Лянкеном, в інституті німців не було. Він в інституті був єдиним німцем! Всі інші викладачі та директор були росіянами або українцями. Скрізь були свої люди. Але шеф був педантичний і суровий. Міг причепитися до дрібниці та вигнати з інституту за будь-яку провину. Особливо страждали ті, хто не сподобався йому на обличчя або за поведінку. В перші ж дні він виганяв студентів десятками: не привітався вчасно, не поступився дорогою шефові, голосно розмовляє в коридорі, голосно сміється та інше. Він постійно повторював ленінський вираз «Lernen, lernen und lernen!» («Вчитися, вчитися і вчитися!»). Шеф стежив за чистотою. Якщо закурив, чи кинув сірник на підлогу, тоді, взагалі, спочатку поб’є, а потім вже вижене. Якщо шеф знаходив сірник, кинутий на підлогу, то запитував: «Wer hat das gemacht?» («Хто це зробив?») і розслідував доти, доки не знаходив винуватця або карав групу студентів. В одному крилі на одному поверсі розміщувався студентський гуртожиток. Шеф бував скрізь. Заходив і в гуртожиток. Йому чомусь не подобався мій товариш Микола і, коли шеф заходив до нас у кімнату, він зазвичай, бив рукою Миколу з розмаху по обличчю. Одного разу, за порадою хлопців, я став на місце Миколи, а той став на моє місце. Шеф зайшов, побачив, що я не Микола, пошукав його очами, знайшов і вдарив по обличчю.
На урок з електротехніки шеф прийшов з задачею. На папері був намальований куб, а по його сторонах було указано опір в Омах. Потрібно було знайти опір куба. Шеф наказав підняти руки тим, хто хоче розв’язати задачу. Руки підняли всі. Шеф визвав одного, і той розв’язав задачу. Так ми захистили свої знання.
Одного разу хтось зі студентів збрехав шефу. Шеф дізнався і примусив студента списати цілий зошит: «Ich werde nitch lugen» (Я не буду брехати). Студент списав і приніс зошит шефу.
Коли студенти підіймали шум, шеф кричав: «Ruhe, juden Schule!» («Тихіше, єврейська школа!». Часто вимовляв слово «idioten», коли хтось зі студентів поводився погано, не так, як потрібно.

Часть 22.
В сільськогосподарському інституті я так звик до порядку і чистоти, що навіть тепер, у похилому віці, завжди слідкую за чистотою і порядком не тільки вдома, а, навіть, на вулиці. Коли несу відро до смітнику, то по дорозі підіймаю всі папірці, кульки та інше. Вважаю, що в цьому є чимала заслуга шефа. Не можу дивитися на захаращення і непорядок. Більш того, я звик, щоб порядок був не тільки вдома. На роботу я приходив раніше всіх, відкривав вікна і провітрював приміщення. Після цього я ставив два самовари для того, щоб робітники будівельного відділу мали змогу прийти і попити гарячого чаю. Особливо мені були вдячні жінки: заклопотані домашніми справами і сім’єю, вони не встигали поснідати. З роботи я уходив останнім. Закривав всі двері, перевіряв електричні пристрої і здавав ключи охороні. Потім, коли з’явилися комп’ютери, я телефонував в міліцію і просив поставити приміщення на охорону.
Повертаючись до шефа, хочу сказати, що в багатьох питаннях виховання студентів він був правий. Але інколи він все ж таки був неправий. Наприклад, він недолюблював одну студентку і при всіх вголос називав її проституткою. Мені здається, що це не личить шефу, а тим більш барону.
Але вибору у нашого брата на окупованій території не було, а якщо й був, то невеликий. Були, наприклад, анекдоти про те, що в зоопарку в клітках сидять студенти, переодягнені в шкіри хижаків. В одну з кліток, я який сиділа левиця, запустили лева. Левицею було дівчина в шкурі хижака. Побачив лева, вона заплакала людським голосом. Тоді лев заспокоївся, підійшов до неї і теж сказав по-людськи: «Не плач. Я – студент медінституту».
Проходячи якось повз пожежну каланчу по вулиці Галі Тимофієвої (там, де я брав воду з резервуара), я був дуже здивований, коли побачив пожежника, який стояв на посту в чорній формі поліцейського з гвинтівкою і, раптово, з усією серйозністю, «взяв мене на караул» (віддав честь особливим збройним прийомом – примітка Лабунець М. В.). Я підійшов ближче і побачив добре відомого мені колишнього студента медінституту. Хтось по-знайомству пристроїв його в пожежники.
Навчаючись в сільськогосподарському інституті я доволі добре вивчив двигуни внутрішнього згоряння і був впевнений, що коли нас звільнить Радянська Армія, мене зарахують в танкову частину. Як все склалося – далі буде.
Наприкінці 1943 року нам запропонували здати іспити за скороченою програмою. Ті, хто закінчив один курс, мали змогу здати іспити за три курси. Я отримав документ механіка сільськогосподарських машин, який було підписано нашими радянськими спеціалістами. Механічний факультет закінчили 23 людини, з них одна дівчина.
В 1943 році в сільськогосподарському інституті до нас постійно доходили відомості про положення на фронті. Одного разу до нас прибув учасник боїв під Смоленськом. Він детально розповів, як наші війська затримали просування німців до Москви. Заради справедливості треба сказати, що донощиків і зрадників серед нас не було. Якби був хоч один, то ми би про це знали. Розмовляли про все відкрито, особливо про просування наших військ. Відомості про це ми слухали з великою цікавістю. Пам’ятаю, що коли наші війська були вже недалеко від Києва, один відомий професор сказав, що Радянська Армія буде омолоджуватись за рахунок молоді з окупованих територій, яку посилатимуть в бій. Ми сприймали це як належне: інакше не могло бути. Хто повинен за нас воювати? Багато з нас і так відсиділо немало часу в тилу. Серед нас були хлопці, які були в ополченні та приймали участь в обороні Києва.

Часть 23.
У вересні 1943 року фронт наблизився до Києва. Під Києвом на лівому березі Дніпра палахкотіли пожежі – вірна ознака того, що німці відступають, а при відступі – палять села. В Києві німці ловили молодь на вулицях і відправляли в Німеччину.
Ми з мамою порадилися і вирішили виїхати з Києва до села Копилов, де за час окупації у нас з’явилися добрі знайомі. Дістали тачку – двоколку, загрузили необхідні речі і, звичайно ж, швейну машинку, і рушили по Житомирському шосе.
На виїзді зі Святошина нас зупинила німецька польова жандармерія. До нас підійшов жандарм в касці з автоматом і величезною металевою бляхою на грудях і наказав пред’явити аусвайс. Я показав йому свій студентський квіток, заповнений німецькою мовою, і німецькою мовою пояснив, що я – студент сільськогосподарського інституту і що я разом з мамою їду до родичів, які мешкають в 44 кілометрах на захід від Києва. Жандарм дозволив нам їхати, і ми рушили далі. Навпроти колишньої дачі Саксаганського, десь на 26-ому кілометрі від Києва, моя мама втомилася, і ми заночували в перший-ліпшій хаті. Люди виявилися добрими і гостинними, дали нам вечерю і поклали спати на соломі на підлозі. Наступного дня ми з мамою пішли далі. По дорозі ми знайшли підкову, що, як кажуть, на щастя. Надвечір ми прибули до Копилова. В копилові ми проживали в двох сім’ях наших добрих знайомих. Спочатку – у колгоспного коваля на прізвище Бугай, а потім – у колгоспника Михайла Логвиновича, прізвище якого було також Бугай. Прізвище, ім’я і по-батькові останнього я запам’ятав тому, що проживав в нього більший період часу, а також тому, що мало не став його зятем. Спочатку я займався заготівлею дров на зиму. Моє життя у Михайла Логвиновича життя було різноманітне: я шевцював, допомагав під загрозою страти колоти свиню, працював перекладачем в торговельних справах між німецькими військовослужбовцями, а просто кажучи – солдатами, і нашими селянами. Не обходилось і без казусів. Якось до мене, як до шевця, прийшов денщик офіцера Віллі і приніс пару солдатських черевик, у яких з обох боків підпоролися халявки. Я навідріз відмовився ремонтувати солдатськи халявки, бо подумав, що це – для німецьких солдат. Віллі терпляче роз’яснив мені, що це черевики для наших баб. Але за цілі черевики він запросить одну гуску чи півня, а за рвані – не дадуть і курки. Він також приносив тканину в чорно-білу клітинку, за яку він вимінював яйця.
Одного разу до мене прийшов німецький офіцер, дуже гарно вдягнений з цигаркою в роті, з новим товаром для чобіт. Він почав вимагати від мене пошити йому нові хромові чоботи. Але я не знав, як шити чоботи. Я міг тільки ремонтувати взуття. Він погрожував мені пістолетом, кажучи що я не хочу працювати на німецького офіцера. Мені пощастило, що на той час я вже доволі добре міг спілкуватися німецькою мовою. На мій захист також став і хазяїн дома Михайло Логвинович.
Невеликий переляк трапився у нас, коли ми закололи свиню братової Михайла Логвиновича. Німці під загрозою смерті заборонили забивати скот. Хівря зачинила нас в хаті і повісила замка на дверях. Ми втрьох закололи кабана. Як водиться, Хівря нажарила пательню свинини і поставила її на стіл. Всі поїли і пішли геть, а я залишився доїдати. В той час по вулиці проходив досвідчений німець. Він почув запах і зайшов в хату. Хівря як раз розливала вівсянку. На столі лежало сало і м’ясо. Німець почав пугати мене: «Дубієт грос шпециаліст»: ти заколов і крапка! Я зовсім розгубився. Але Хівря не розгубилась і виручила мене. Вона дала німцю шматок сала ті віночок цибулі для посилки і попросила його мовчати, приклавши вказівного пальця до своїх губ. Німець дотримав слова.

Часть 24.
У Михайла Логвиновича було шестеро дітей. Його жінка, тітка Ярина, народила п’ять дівчат і одного хлопчика. Миша був самим маленьким. Я мав всі шанси стати зятем Михайла Логвиновича, але я вирішив закінчити інститут, тому що я мав таке здоров’я, що не міг працювати в колгоспі або на заводі. Мені більш підходила розумова праця. З цієї причини старші дівчата не могли стати дружиною студента, а для молодших я був занадто старий за їхнім поняттям. Я закінчив інститут в 1951 році у віці 27 років.
Одного разу посеред дня я, за наказом мами, знаходився в будинку її колишніх замовників. Там була дівчинка Яринка моїх років. Вона сказала мені, що з колгоспної комори тягнуть зерно і попросила мене скласти їй компанію. «Заодно, – сказала вона, – і собі візьмеш». Вони мали підводу і одну коняку. Ми вдвох під’їхали до комори коли колгоспники вже тягнули зерно повним ходом. Я тягав мішки, а Яринка набирала. Все робили дуже швидко. Один молодий колгоспник, старший за мене за віком, підійшов і сказав мені: «Ти тут працював, що береш зерно?!» За мене йому відповіла Яринка: «А ти дуже багато працював?». На цьому інцидент було вичерпано.
Коли ми вже повертались додому, то почули артилерійський залп і десь недалеко розірвався снаряд. Яринка упала на землю і скомандувала мені теж лягти. Я послухався. Це вела вогонь по селу полкова артилерія, в якій потім мені довелося служити. Потім в село увійшла піхота. Це було 7 листопада 1943 року.
Селяни радісно зустрічали наших солдат і пригощали хто чим міг. Фронт пройшов швидко. Солдати пройшли крізь село не затримуючись. На двір до Михайла Логвиновича заїхала машина з установкою «Катюша». На всіх військових були гвардійські значки. А ми подумали, що це ордени Бойового червоного прапора. Хтось з домашніх спитав, чи можна просто так добровільно піти служити до «Катюши». Офіцер відповів, що ні; обслугу – як солдат, так і офіцерів – набирає спеціальна комісія. Спочатку треба вчитися. «Катюши» – це такий рід військ, якому наказувалося відразу після залпу міняти позицію або уходити в тил. Одним словом, на той час то був найбільш грізний і надійний рід військ.
У Михайла Логвиновича ми з мамою прожили десь другу середину вересня, цілий жовтень і частину лютого аж до мого відходу в армію. 11 листопада 1943 року я разом з копиловськими чоловіками пішов до макарівського військкомату, де мене було покликано в армію. Тітка Ярина спекла в печі гуску, зароблену моєю мамою, і я відправився до призивного пункту з речовим мішком, в якому окрім предметів першої необхідності, знаходилась зажарена в печі гуска, один кілограм масла і буханка сільського хліба, також зароблені мамою. Доля посміхнулась мені, і я також зміг залишити мамі десь з два пуди пшениці, які я, за допомогою Яринки, дістав напередодні нашого звільнення Радянською Армією.
Таким чином, ми опинились в якості призовників в Макарові. По одному заходили в кімнату, де сидів офіцер НКВС в синьому кашкеті з червоними обідком. Я зайшов і коротко пояснив йому, як ми опинилися на окупованій території. Мені задали питання стосовно того, чому ми евакуювалися в Іваново, як опинилися в Києві і чому зараз знаходимось в Копилові, в 44 кілометрах на захід від Києва. Друге питання було: чому я не пішов в партизани. На перше питання я відповів, що нас завезли в Київ завдяки невдалій евакуації, а в Копилові ми знайшли добрих друзів під час окупації. На друге питання я сказав, що мене ніхто не чекав в партизанах. Я був дуже легко вдягнений для того, щоб іти до лісу взимку. У мене було легке демісезонне пальто, діряві черевики і кашкет, який ледь покривав верхівку голови. Я попросив зачислити мене в танкісти. Офіцер НКВС сказав секретарці, що сиділа поруч з ним: «Запишіть його ВУС – 1». Почувши ці слова, я злякався і подумав, що це щось дуже небезпечне, мабуть штрафна рота. Але ВУС – 1 означало «Военно – учетная специальность – 1». Так я став стрільцем – автоматником.
Дуже прикро, що згодом було видано указ, що всі документи, отриманні під час окупації вважаються недійсними, а відповідно – і знання. Треба було трохи підучити мене і послати в бій хоча б механіком – водієм танку, а не стрільцем – автоматником. Недосвідчена людина, яка читає ці строчки, мабуть подумає: ну і хитрий же автор, не хоче іти в атаку з автоматом в руках, подавай йому танк, в танку безпечно, навколо броня. Так, поміж іншим, думав і я. Знаюча людина скаже, що танкіст – це смертник. Коли потім в боях я побачив, як горять танки, то багато разів згадав того офіцера, що записав мене в ВУС – 1.
Одну ніч ми провели в кімнаті з дерев’яною підлогою. Полягали прямо на підлозі без підстилок, хто на чому міг. Мене мама обмундирувала, майже все пошила сама: фуфайку, безрукавку, тілогрійку, шапку – ушанку, рукавиці. Все це служило мені одягом і, якщо було потрібно, постіллю. Потім нас направили у восьмий автоматний запасний стрілецький полк 38-ї Армії, розквартированої в Бучі. В Бучі нас розподілили по квартирах. Я з невеличкою групою солдат проживав в будинку робітника Бучанського лісництва. Одного разу нас построїли і запитали, хто має середню і вищу освіту. Вийшло 14 осіб, в тому числі і я. Мене призначили писарем полку. Нас було чотири писаря на чолі з сержантом. Завдяки цьому нас зарахували на забезпечення і ми отримували їжу з полкового котла. Кухня і їдальня були в Ірпені, ми з відрами ходили до Ірпеня і отримували борщ, кашу і чай. Інші солдати харчувалися зі своїх торбинок і тим, чим їх пригощали хазяї будинків.
О 12 годині в ніч на 5 грудня ми прийняли присягу і вирушили на фронт.
Конец.