• Вт. Бер 5th, 2024

Театральна історія Києва: Від “Театру Геймана” до “Першого драматичного театру ім. Тараса Шевченка”

Початок ХХ століття для Києва був часом пожвавлення економічного і культурного життя, швидкого розвитку міста, появи різноманітних розважальних закладів на будь-які смаки, зокрема і театральних антрепризних труп – як місцевих, так і заїжджих з імперських столиць, «бєлокамєнной» і «сєвєрной». Інвестиції у сферу дозвілля, чи то театр, чи сінема, чи кафе-шантан, були на той час доволі прибутковими.
І на тодішній вулиці Меринговській, нинішній вулиці Марії Заньковецької, на замовлення і за гроші купця Я.М.Геймана один з кращих київських зодчих Георгій Шлейфер на викупленій Гейманом ділянці з адресою Меринговська,8 збудував триповерхову будівлю із залом на 600 місць для виступів театральних труп, концертів і демонстрації кінофільмів. За іменем власника заклад і отримав свою першу назву – «Театр Геймана».
Деякий час цей зал для своїх заходів використовувало кафе-шантан «Аполло», доволі популярне в місті. Зал займали столики перед сценою, які бронювали до свят, споживаючи концертні програми одночасно із вишуканими наїдками та напоями.
У 1906 році на зміну «Аполло» прийшов театр, що отримав народну назву «Медведь» – від прізвища антрепренера і відомого оперного співака Михайла Юхимовича Медведєва, уродженця Білої Церкви, одного з перших вітчизняних вокалістів, що здобули світове визнання. М.Медведєв був солістом Київської опери, одним з найяскравіших оперних співаків того часу, першим виконавцем партії Лєнського в «Євгенії Онєгіні». (Про нього я розповідав 3 роки тому у дописі про історію будинку № 3-Б на вул.Софіївській).
В.Медведєв в приміщенні колишнього кафе-шантану на Меринговській відкрив власний театр і «Высшие оперные и драматические курсы с обязательным инструментальным отделением», на яких сам викладав. Випускником цих курсів, зокрема, був майбутній відомий режисер Всеволод Мейєрхольд. Силами учнів своїх курсів М.Медведєв ставив спектаклі спільно з музично-драматичною школою Миколи Лисенка.
Театр «Медведь» проіснував з 1906 по 1915 рік. За це час театр приймав на своїх підмостках як відомі, так і аматорські театральні колективи, там відбувалися різні суспільні події в житті громади Києва. З 1911р. приміщення театру орендувалось «Новим театром» антрепренера В. М. Дагмарова, який організував там гастролі одного з найвідоміших на той час в Росії театрів оперети Евелінова і Потопчиної, що тривали аж до 1914р.
У серпні 1918 року Уряд Гетьманату Павла Скоропадського заснував Державний драматичний театр – у цьому ж приміщенні на Меринговській,8. Невдовзі там вперше була поставлена драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Театр здійснив постановку майже всіх п’єс Лесі Українки. Директором і режисером цього театру у 1918-1919рр. був Борис Филимонович Кривецький, учень Немировича-Данченка, що намагався створити український психологічно-реалістичний театр за зразком МХАТу.
З 1919 року в приміщенні був заснований перший радянський український оперний театр під назвою «Музична драма». Театр встиг показати лише прем’єру опери «Утоплена» Миколи Лисенка, інші вистави не відбулися через чергову зміну влади у столиці.
5 лютого 1919 року, після захоплення Києва більшовиками, в будівлі театру відбулася екстраординарна подія, яка дещо видозмінено була відображена у фільмі О.Довженка «Щорс». Пам’ятаєте, коли Боженко викочує на сцену кулемет і звертається до «буржуАзії» з вимогою грошей? Насправді тоді з кулеметом до членів київського «списку Форбс», яких зібрали в залі, вийшов сам комендант міста М.Щорс з вимогою повернути до банків кошти, які заможні кияни передбачливо звідти забрали напередодні приходу більшовиків…
А за місяць, 15 березня 1919 року був заснований «Перший драматичний театр Української радянської республіки імені Тараса Шевченка», який об’єднав акторів Державного драматичного та Молодого театрів. Очолили збірний колектив Лесь Курбас і Олександр Загаров. О.Загарова до роботи в Києві залучив ще Кривецький, він також пройшов школу МХАТу і «Товариства нової драми» В.Мейєрхольда і працював з Кривецьким ще у Державному драматичному театрі. Завідував літ частиною театру Микола Вороний, потім – Павло Тичина, художньо-декораційну частину очолював Анатоль Петрицький, так що в театрі тоді разом працювали відомі в подальшому діячі національного культурного відродження.
На сцені театру співіснували реалізм «Ревізора», поставленого Загаровим, і новаторська умовність «Гайдамаків» Курбаса.Такі різні за стилем театри та несхожі за своїм мистецьким світоглядом режисери не могли ужитися на одній сцені, і у 1921р. кожен пішов своїм шляхом, трупа розпалася.
Приблизно у 1925 році в приміщенні на Меринговській, 8 оселився клуб заводу «Арсенал», потім там були комсомольський клуб, клуб спілки працівників радянських установ.
А пізніше приміщення колишнього «Театру Геймана» зайняв Театр Київського воєнного округу. Цей театр був заснований у 1931р. як Всеукраїнський театр Червоної Армії (ВТЧК). При перейменуваннях військового округу змінювалась і назва театру: Театр Українського воєнного округу (ТУВО), Театр Київського особливого воєнного округу (ТОВО). Його відкриття в приміщенні на Меринговській відбулося 29 грудня 1933 року спектаклем «Міжбурьє» за п’єсою радянського драматурга Д.Кудріна. Керував театром режисер Б.Н.Норд, надалі народний артист УРСР.
У 1937 році вулиця Меринговська була перейменована у вулицю Фірдоусі на честь перського середньовічного поета. А у 1938 році будівлю театру реконструювали за проектом відомого архітектора Йосипа Каракіса, який добудував з фасаду вхідну групу з невеликою колонадою.
З початком Другої світової війни театр, як багато інших труп, почав показувати вистави на фронті, а після війни до Києва вже не повернувся.
У 1944 році, коли міська влада масово відновлювала чи змінювала топоніми в Києві, вулиця, де стояв до війни театр, отримала ім’я Марії Заньковецької. Справедливості заради мушу визнати, що у своєму повоєнному дитинстві ніколи не чув від сусідів назву Фірдоусі, але всі навколо за звичкою називали вулицю Меринговською.
Після війни напівзруйновану будівлю № 8 на вулиці Заньковецької не відбудовували, а звели новий житловий будинок, відступивши від колишньої «червоної лінії» вулиці далі до схилу, так що на місці колишнього театру – дитячий майданчик перед будинком. Про існування колись за цією адресою театру зараз можна дізнатися лише з енциклопедій, бо майже не залишилось киян, які цей театр пам’ятають.
Автор: Максим Олейников
0 0 голосів
Рейтинг статті
Facebook Profile photo

Від Олег Коваль

Модератор. Всі тексти на сайті в авторської редакції.

Залишити відповідь

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутися в магазин