— Вітаю тебе, мій друже, — крадькома та озираючись у во всі боки промовив Ігор.
— Ти привіз, що обіцяв?
— На жаль ні. Зараз це неможливе, німці навколо мають вуха, йдуть облави та арешти, розстрілюють будь-кого, хто хоч якось був помічений у допомозі євреям із гетто.
— Чого ж ти прийшов?
— Щоб врятувати тебе, мій друже. На Белянах ми зняли тобі кімнату, приготували документи, вони при мені. Ти можеш вийти прямо зараз зі мною, в моїй кишені дві перепустки — техніка та слюсаря водопровідно-каналізаційної мережі.
— Що? — зневажливо відповів Януш, — ти пропонуєш мені кинути дітей у нещасті, хворобі та небезпеці? Ти гадаєш, що залишивши їх тут, я зможу далі жити? Ой, як ти помиляєшся…
Ігор сором’язливо опустив очі, зрозумівши, що Януш ні як ні чекав від нього такої пропозиції.
Через кілька хвилин після незручної паузи вони попрощалися.
6 серпня 1942 року, 192 дитини з «Дому сиріт» були направлені в «табір смерті» Треблінка. Перед виправлянням дітей посадили наприкінці площі біля стіни, щоб хоч якось відтягнути неминуче… Була жахлива спека, як раптом пролунав наказ вивести інтернат. До товарного вагона підходив рівний стрій дітей, збудований у шеренгу по четверо. По центру, на чолі колони, тримаючи за руки двох маленьких дітей — дівчинку і хлопчика, йшла людина із непокірним чистим поглядом, спрямованим кудись у далечінь. У середині колони розвивався зелений прапор Матіуша. Це була не просто хода, це був німий протест проти зла. Вся допоміжна поліція, що супроводжувала погрузку, стала смирно і віддала честь. Солдати конвою не витримали емоційного навантаження, всі як один крадькома стали витирати сльози, що покотилися з очей. Хтось із німців вигукнув, це ж Корчак! А коли всі діти піднялися до товарного вагона поїзда, що вирушав до табору смерті, до Януша підійшов офіцер СС і запитав:
— То ви написали «Короля Матіуша»? Я читав цю книгу у дитинстві. Гарна книга. Ви можете бути вільними.
— А діти?
— Діти поїдуть. Але ви можете залишити вагон.
— Помиляєтесь. Не всі люди — мерзотники, я не можу!
Через кілька днів у концтаборі Треблінка, щоб хоч якось полегшити страждання дітей перед жахливою смертю, він разом із ними увійшов до газової камери. Дорогою до смерті Корчак тримав на руках двох найменших діток і розповідав їм казку.