ПЕРШИЙ МІТИНГ У БАБИНОМУ ЯРІ у 1966р.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

У двадцять п’яту річницю Бабиного Яру (1966р.) відбувся різкий зріст інтересу суспільства до цієї трагедії.

У журналі «Юність» виходить документальна повість Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», яка викликала просто неймовірний інтерес. Пам’ятаю, як вожата у піонерському таборі в Пущі-Водиці вслух читала нам, 12-літнім, журнальний варіант цієї повісті… Однак вже через кілька місяців після публікації книга викликала гнів в ЦК ВЛКСМ (органом якого був журнал), потім в ЦК КПРС, публікація «Бабиного Яру» взагалі була визнана помилкою, перевидання заборонене, в бібліотеках книгу перестали видавати.

Ще однією значною подією став траурний мітинг у Бабиному Ярі.

У 1966 році там пройшов перший неофіційний мітинг пам’яті, на якому було не менше 1000 людей, серед яких представники української інтелігенції: Віктор Некрасов, Іван Антоненко-Давидович, критик Іван Дзюба, режисери Рафа Нахманович, Гелій Снєгірьов, хірург Микола Амосов, авіаконструктор Олег Антонов, скульптор Валентин Селібер. На цей мітинг приїхали і представники московської інтелігенції – Володимир Войнович, Петро Якір, Юлій Кім, Фелікс Свєтов та інші.

Раніше поряд із Бабиним Яром знаходилось старе єврейське кладовище, яке систематично руйнували, розбили усі пам’ятники, врешті-решт зовсім знищили. Міська влада намагалась всіляко стерти пам’ять про це трагічне для киян місце. Сама назва Бабин Яр була сором’язливо змінена на Сирецький Яр, а місце загибелі десятків тисяч євреїв стало офіційно називатись «местом расстрела жертв фашизма в Шевченковском районе».

Про цей глум над пам’яттю загиблих, про необхідність встановити пам’ятник жертвам геноциду письменник-фронтовик, наш земляк, киянин Віктор Некрасов неодноразово писав, починаючи з 1959 року. Про це він говорив і на мітингу у Бабиному Ярі 29 вересня 1966 року.

З цього мітингу фактично почалась боротьба за увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру. А на Банковій (тоді – вул.Орджонікідзе) і на Володимирській він сприймався і кваліфікувався як «сионистское сборище»…

Віктор Некрасов згадував про той мітинг так:

«Люди плакали, было много цветов. Я сказал несколько слов о том, что здесь должен стоять памятник. Потом выступил Дзюба с хорошей, умной, горькой речью, что пора положить конец взаимной нелюбви украинцев и евреев, что это позор. Слышно было плохо, никаких микрофонов у нас не было… Потом появилась милиция и всех весьма вежливо, но разогнала. То, что сняли киношники, у них отобрали. И никто этого так и не увидел».

Вже 1 жовтня 1966р. секретар Київського міськкому КПУ Ботвин доповідає у ЦК КПУ (і особисто товаришу Шелесту П.Ю., першому секретареві ЦК) «О случае проведения неорганизованного митинга на месте расстрела немецко-фашистскими оккупантами советских людей в Бабьем Яру»:
[…] «По указанию горкома КП Украины партийный комитет Союза писателей Украины провёл проверку мотивов появления и поведения на неорганизованном митинге 29 сентября писателя-коммуниста Некрасова, писателей Дзюбы, Антоненко-Давидовича, Белоцерковского. Перед Президиумом Союза Писателей Украины парткомом поставлен вопрос о привлечении к ответственности указанных выше лиц».
[…] «На основании изложенного можно сделать вывод, что митинг 29 сентября в районе Бабьего Яра был организован еврейскими и украинскими националистами с целью разжигания националистических тенденций среди еврейского населения города Киева».

[…] «Несанкционированный митинг в Бабьем Яру снимался киносъемочной группой Украинской студии хронико-документальных фильмов в составе режиссера Нахмановича Р. и Тимлина Э. Указанные работники киностудии использовали аппаратуру и пленку государственного учреждения, а также самовольно выехали на место событий и осуществили съемку без указания или предварительного распоряжения киностудии.
На месте митинга работала также киносъемочная группа «Моснаучфильма» в составе второго режиссера-постановщика фильма «В одной семье» (о жизни евреев Советского Союза) Соломенцева М. Г. и оператора Лунина В.Л. Как рассказали в горкоме КП Украины М. Г. Соломенцев и режиссер того же фильма Р. Ю. Гольдин, они считают съемку неорганизованного митинга в Бабьем Яре нужной для кинофильма «В одной семье».

[…] «Администрация Украинской студии хронико-документальных фильмов наложила суровое служебное взыскание на режиссера Нахмановича Р., оператора Тимлина Э. и предупредила их, что в случае повторения подобных проступков они будут уволены с работы.
Кинопленка съемок митинга изъята. Вопрос о поведении Нахмановича и Тимлина будет разбираться на собрании коллектива студии».

Насправді погром на київській кіностудії був більше показовим – усім оголосило по догані, плівку вилучили, але оператору Тимліну вдалось приховати 80 метрів, які потім увійшли (в різних конфігураціях) до кількох документальних фільмів.

Відтоді кожного року, починаючи з 1966-го, у Бабиному Ярі проходив неофіційний мітинг єврейських (і не лише єврейських) активістів. З року в рік кількість учасників неофіційного мітингу зростало, якщо у 1968 році їх було 60-70чол., то у 1969р. вже 300-400, а у 1970р. – 700-800. Міліція і КДБ розганяли ці мітинги пам’яті, знімали з поїздів тих, хто їхав з інших міст, зривали траурні стрічки з написами на ідіш, саджали на 15 діб і т.д.

Прийти 29 вересня до Бабиного Яру було тим же, що й 22 травня до пам’ятника Шевченку – своєрідним громадянським подвигом. Вас могли затримати, оштрафувати, побити, звільнити з роботи чи виключити з вузу. Були і більш серйозні репресії. Відбулося, як мінімум, три суди над дисидентами, на яких обвинувачуваним серед іншого інкримінувались виступи на мітингах пам’яті і статті, що описували розгін мітингарів.

Неофіційні мітинги заборонялись під формальним приводом, що «там похоронены не только евреи», але реальною причиною, звісно, був офіційний антисемітизм і неприйняття будь-якою владою неконтрольованої громадянської активності.

Прагнучи зберегти контроль над тим, що відбувається, київська міська влада вирішила взяти у свої руки траурні заходи у Бабиному Ярі. У 1968 році було вперше оголошено про проведення у Бабиному Ярі організованого «мітингу трудящих». На ньому «кращі люди Шевченківського району» ( у тому числі обов’язково і євреї) з кумачевої трибуни повинні були рішуче викривати і засуджувати ізраїльських агресорів як наймитів і агентів міжнародного сіонізму.

З 1968р. така форма проведення траурних мітингів у Бабиному Ярі стає вже стандартною. Пропозиції Київського міськкому КПУ, направлені з цього питання до ЦК КПУ (товаришу П.Ю.Шелесту) виглядали так: «Предлагается, чтобы митинг открыл секретарь горкома партии, а также выступили 2-3 участника Великой Отечественной войны (еврейской национальности), писатель, секретарь горкома комсомола»…

Так воно все і було: і трибуна, і оратори, і співробітники всяких органів (у формі і без), і дружинники з міліцією – уважно подивіться на фото, і все ви там знайдете і побачите…

Чому в СРСР боялися встановлювати пам’ятник жертвам фашизму у Бабиному Ярі? Відомий радянський архітектор Анатолій Ігнащенко так пояснював позицію ЦК КПУ, коли також хотів прийняти участь у створенні пам’ятника і отримав відмову:

«Согласно тогда господствовавшей у нас идеологии, все жертвы Бабьего Яра не заслуживали народной памяти: украинцы – националисты, военнопленные – подлые трусы и предатели. По поводу евреев бытовало мнение, что это за нация, если не сопротивляясь фашистам, по первому зову оккупантов пришла, как стадо овец, в Бабий Яр на расстрел…О тысячах военнопленных умалчивали – разве могли солдаты, офицеры, генералы доблестной советской армии тысячами сдаваться в плен?».    Памятник у Бабиному Ярі відкрили у 1976р., коли Віктор Некрасов вже виїхав з СРСР. «В Бабьем Яру были расстреляны не только евреи, но только евреи были расстреляны здесь лишь за то, что они были евреями», — написал про цю трагедію сам Некрасов.

0 0 голос
Рейтинг статьи

Добавить комментарий

0 комментариев
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Оставьте комментарий! Напишите, что думаете по поводу статьи.x
()
x