Лаврська дзвіниця. Секрети майстерності народних ремісників
Мова піде не про релігію, мова піде про деякі секрети давніх майстрів, що бережно передавалися із покоління в покоління.
Я завжди задавалася питанням чому цегла та будівлі минулих століть набагато якісніші, ніж сучасні…
Дещо з класики. Те, що гріє душу кожного киянина – згадка про Київ, як про унікальне і особливе місце, що викликає захоплення і повагу у наших предків з давніх часів:
«…Як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то Бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску та ще й умре на великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай.» – слова богомольної баби Палажки Солов’їхи з «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуй-Левицького.
Ще здалеку мандруючим «було видно на горах високі дзвіниці, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий сизим туманом, бір, а між соснами подекуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали золоті хрести монастирів, неначе дорогі камінці, розкидані зверху на бору. Сонце світило на київські гори; золоті верхи сяяли й неначе горіли…
Палажка встала і, піднявши руки вгору, почала розказувати прочанам:
— Онде велика лаврська дзвіниця, а ото коло неї сама Лавра…»
Лаврська дзвіниця і сьогодні є чудовою прикрасою схилів древнього Києва.
Так от розповідаю, те що почула з першоджерела…
Печерська Лавра дуже постраждала під час Другої світової війни, але капітальний ремонт розпочали лише в кінці 1950-х.
Батько мій з гордістю розповідає, як колись йому пощастило бути причетним до реставрації Лаврської дзвіниці.
Мій дід Павло Кожедуб, рідний брат матері мого батька, був дуже вправним маляром-штукатуром. Працював дід Павло разом ще з двома майстрами, один його тезка – Павло Наливайко, другого, на жаль, ім’я забули ( на той час їм було приблизно по 50 років). Ця трійця настільки була майстерна, що запрошували їх на дуже відповідальні об’єкти, причому не тільки на прості малярні роботи, а й навіть на розпис стель та стін.
Приблизно весною 1959 року ці шановні майстри-маляри були замовлені на вельми важливе малярно-штукатурне оздоблення Лаврської дзвіниці.
На той час покриття купола дзвіниці з сусального золота вже було зроблене. Навколо дзвіниці були зібрані прості дерев’яні будівельні риштування. Для того, щоб піднятися наверх, треба було пройти багатометровими сходами, тож роботу починали вранці і швидко обідали принесеними домашніми харчами, не спускаючись донизу.
За кожним маляром був приставлений монах Печерської Лаври, який уважно слідкував за усіма діями робітника.
Моєму батьку тоді було 18 років, літо, канікули в ремісничому училищі і дядько Павло взяв його допомагати носити розчин для фінального нанесення. За хлопцем, який носив по два відра малярної суміші, також був приставлений ченець, який не відходив від нього ані на крок.
Чому такий контроль? А ось чому.
За древніми рецептами малярний розчин не повинен був мати ані краплі води!
З приватними господарськими садибами в Броварах було домовлено, що кожного ранку вони здають 100 літрів цільного (незбираного) молока та 100 домашніх яєць. Господиням було суворо наказано, і це контролювалося, молоко наливати в сухі ємності, а потім зливати в чисті сухі бідони, що були підготовлені ченцями. Ні краплі води!
Кожного ранку кінська підвода з пустими бідонами та кошиками для яєць відправлялася з монастиря в Бровари і привозила замовлене в Печерську Лавру.
Суміш для фінального покриття готувалася по суворій древній технології.
Яєчний жовток видалявся з допомогою спеціальної невеликої круглої з заглибленням ложки – білок стікав в окремий посуд. А жовтки надалі передавалися на готування трапези ченцям.
В велику металеву бочку виливали з бідонів цільне молоко, збиті білки із 100 яєць та додавалося 3 кг звичайного вапна.
Саме цей майже кулінарний розчин і давав такий ефект білизни та найякіснішого покриття.
Наскільки мені відомо, наступний ремонт провадився аж у 2012 році, причому до будівельників були дуже великі претензії по якості робіт. (може хтось з вас знає подробиці).
Можливо така прискіпливість і не потрібна, але по факту наші предки вміли будувати…
Історична довідка. Дзвіниця Києво-Печерської Лаври є найвищою спорудою на території монастиря і підноситься над нею. Велика Лаврська дзвіниця була споруджена в 1731-1745 роках, згідно з проектом знатного архітектора та інженера Йоганна Готфріда Шеделя, допомагали йому в будівництві майстри з Києво-Печерської Лаври Степан Ковнір, Йосип Рубашевський, Іван Горох та інші.
Висота вежі становить 97-м метрів і має чотири яруси. Товщина стін в нижній частині вежі становить 8-м метрів, а діаметр основи дзвіниці – 28-м метрів. Свого часу, лаврська дзвіниця довго залишалася найвищою будівлею на території Російської імперії!
Протягом, більш ніж 250-ти років, лаврську дзвіницю неодноразово відновлювали і ремонтували, і про це можна дізнатися з дат, зазначених над дверними отворами вежі. Дуже сильно дзвіниця постраждала під час Другої світової війни, після чого вона реставрувалася практично п’ять років і закінчили роботи лише в 1961-му році. Цікавий і той факт, що було використано майже майже 3,5 кг золота 96 різних його проб для позолоти дзвіниці.