Летів шуляк, славетний воїн.
Роками волю здобував.
Степами прадідів-героїв
Він силу роду відчував.
Хто знав твою козачу долю,
Син Божий, мудреці, старці?
Був тільки вітер, була воля
Та шабля посохом в руці!
Той посох передав ти сину,
А син онуку доручив.
Та сила посоха не згине,
Він мудрості мене навчив!
Я посох тий, неначе долю,
Тримаю міцно у руці.
Ти спи в довічному покої,
Все буде добре на Русі!
©️Олег Коваль
В якості ілюстрації до мого вірша я обрав картину «Запорожець у степу» Анатолія Теленика.
Історія одного прізвища.
До того, як мій дід після війни переїхав до Києва, він мешкав у селі
в роду довічних старост, коріння яких тягнулося аж до самої Запорізької Січі.
Приблизно в 1775-76 роках в селі з’явився козак на прізвисько Шуляк. Швидкий як сокіл та міцний як скеля парубок, який згодом засватав саму вродливу дівчину, що мешкала у селі. Десь в 1790-х роках на світ з’явився їх син Микита, якого згодом віддають вивчати ковалське ремесло до заїзжих циган. Ті на той час мали дурну славу вiдьмаків, подекували, наче вони товаришували з нечистою силою, але Шуляк не злякався тих забобонів та відпустив свого сина кочувати з ромами по Бессарабії. Через два роки додому повернувся вже Коваль Микита. Микита будує кузню, а згодом із простого хлопця перетворюється на заможню людину, його обирають старостою. І він отримує клюку-посох — символ сільської влади. Той посох передавався вiд батька до сина ще майже сто років, поки не прийшла Радянська влада. Після Микити був Іван, далi Мефодій, а потім — мій дід Павло, якого волею долі після війни обирають головою сільської ради. Дід не зміг тягнути цей тягар, бо багато несправедливості було у ті часи, і десь через півроку покидає цей пост і виїджає до свого рідного дядька у Київ.